Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

- Я не людина. Я монстр.   

- Ти повний дурень. Припини про це думати. Не кори себе за те, що сталося.   

 Мін продовжував дивитися на мене якось дивно, але він слухав мене, він не був десь далеко.   

- Ти не винен у тому, що природа наділила тебе такою силою. Згодом ти навчишся контролювати її і знайдеш їй застосування. Хтозна, одного разу, коли-небудь ти можеш врятувати не одне життя, опинившись у потрібному місці і в потрібний час. Ти ніколи не думав про те, щоб стати в майбутньому пожежником або працювати в службі порятунку?  

- Не думав, - коротко і задумливо відповів Мін.  

- Це було б чудово, якби ти зміг реалізувати себе саме таким чином. Не розтрачуй свій дар. Хтось завжди потребуватиме тебе.   

- Моя сила - це дар?  

- Це дар. Це благословення небес. І така людина дуже потрібна людям, тим, хто може опинитися на межі життя і смерті, тим, хто всім серцем молитиме про порятунок тоді, коли простих людських зусиль може виявитися недостатньо.   

 Мін опустив голову, сховавши від мене свій погляд. Я не знала, про що він думав у той момент. Але ж я мала рацію. Такий дар не можна витрачати даремно або взагалі забути про нього.  

- І тобі дуже личитиме форма.  Як тобі моя ідея?  

 Мін глянув на мене, і я спробувала усміхнутися.  

- Я подумаю, - прорік він. - Тільки не називай мене більше дурнем.  

- Більше не буду, якщо пообіцяєш не нести всяку нісенітницю несусвітню. Усе в твоїх руках: чи будеш ти монстром для людей, чи героєм. І ніколи не говори про те, що ти даремно був народжений, своїй мамі.   

- Забудь про те, що я тобі говорив.  

 Мін знову відвів від мене свій погляд.  

- Про що ти говорив? - немов не зрозуміла його.  

 Джи Мін окинув мене незадоволеним поглядом, але наступної миті зрозумів мене і посміхнувся.  

- Як поживає твій дядько? - запитав він, продовжуючи посміхатися.  

 Не зовсім вдала тема для розмови, але це краще, ніж розмірковування Міна про безглуздість власної появи на світ.