Читати книгу - "Ідеальний син, Ізмайлова"

Я дивлюся на чоловіка. "Чому я не повинна?"

Джейсон хитає головою, його обличчя блідне. "Ти знаєш, який Ліам. І завжди знала. Він божевільний, Еріко".

Що ж, це не неправда.

Джейсон бачить мої вагання і наполягає на своєму. "Еріко", - каже він наполегливо. "Ти не хочеш, щоб у нього був цей ніж. Ти ж знаєш. Він уб'є нас обох".

Чи вб'є?

Ліам дивиться на мене своїми карими очима, які так схожі на ті, що я бачу, коли дивлюся в дзеркало. Я вже не знаю, чому вірити, але між Джейсоном і Ліамом я знаю, кому з них я хочу віддати ніж.

Я розвертаю лезо і пропоную Ліаму руків'я.

Мій син посміхається до мене своїми ідеальними, рівними зубами - посмішкою, в якій я знаю, що вона на сто відсотків справжня. "Дякую, мамо". Його пальці стискають руків'я. "І ти був наполовину правий, тату".

Я дивлюся, як Ліам занурює ніж у груди батька.

Розділ 61

Еріка

Ліам точно знав, куди встромити ніж. Одним ударом ножа вся кров стікає з обличчя мого чоловіка, а через кілька секунд він починає кашляти. Він помирає. Він помирає швидко. Настільки швидко, що навіть якби ми зараз викликали швидку, якби це було можливо, було б занадто пізно.

"Еріка", - встигає вимовити Джейсон, захлинаючись власною кров'ю. "Ти..."

Я дивлюся на нього, чекаючи на його останні слова. Чи скаже він мені востаннє, що кохає мене? Не думаю, що змогла б це витримати, якби він це зробив. Я вже відчуваю, що ледве стою на ногах.

"Ти сука", - закінчує він. "Після всього, що я для тебе зробив..."

Я здригаюся, ніби він мене вдарив. Ліам був правий. Джейсон не така людина, як я думала. Він хворий. Він божевільний. І він зробив щось жахливе. Він планував вбити мене, і єдина причина, чому я зараз жива, це те, що мій син врятував мене.

Джейсон заслуговує на цю смерть.

Я роблю крок вперед, стоячи над ним. Відводжу ногу назад і з усієї сили б'ю його ногою прямо в ребра. Це останнє, що він відчуває перед тим, як втрачає свідомість.

Я ховаю обличчя в долонях, хочу плакати, але надто приголомшена. Джейсон. Ханна. Їх більше немає. Це справді відбувається? Здається, мене зараз знудить.

"Мамо". Ця терміновість знову в голосі Ліама, вривається в мій туман. "Ходімо в каюту. Може, ми ще можемо їх врятувати".

Він смикає мене за руку, і я йду за ним, не думаючи. Мої ноги рухаються автоматично, але голова не перестає йти обертом. Я боюся побачити, що там всередині. Якщо моя дочка лежить мертва на землі в тій хатині, я не впевнена, що зможу продовжувати жити після такого. Це б мене знищило.

Ми потрапляємо всередину хатини, де темно, за винятком ліхтарика, що лежить на землі. Ліхтарик дає достатньо світла, щоб зрозуміти, що тут нікого немає. Але я чую голоси. Приглушені жіночі голоси.

"Ханна!" - кричить Ліам. Він падає на коліна і впирається долонями в землю. "Де ти?"

Цього разу я виразніше чую слова в голосі доньки: "Тут, унизу!"

Там, очевидно, є потайні двері. На землі лежить кільце ключів, і Ліам пробує кожен з них, поки замок не відкривається. Його руки такі тверді - я вражена. Як він може бути таким спокійним після того, що щойно сталося? Я не думаю, що змогла б утримати ключ, а тим більше вставити його в замок. Він відчиняє люк і світить ліхтариком всередину.

Ось вони. Ханна, її обличчя в сльозах, але абсолютно жива. І Олівія. Теж жива.

Полегшення, яке я відчуваю, майже збиває мене з ніг. З Ханною все добре. Моя дочка жива.

Слава Богу.

Розділ 62

Олівія

"Ханна! Де ти?"

Безтілесний голос Ханни пливе в повітрі: "Я тут, внизу!"

Я тягнуся в темряву, поки моя рука не торкається руки Ханни. "Тихо! Що ти робиш?"

"Все гаразд. Це Ліам. Він нам допоможе".

"Ти в цьому впевнена?"

"Звичайно, впевнена. Він же мій брат".

Я не вказую на той факт, що її батько - це той, хто запер мене тут на чотири дні, плануючи дати мені померти з голоду. Тож те, що хтось є членом її сім'ї, не викликає у мене жодних почуттів. Але на даний момент я більше нічого не можу зробити.

Двері люка відчиняються, і з'являється він. Ліам Кас. Хлопець, в якого я була закохана майже три місяці, якого я вважала наймилішим хлопцем у всій школі. Він тримає ліхтарик, але не спрямовує його нам в очі, як його батько. Я ледве можу розгледіти його обличчя, і він супить брови. "Ти можеш вийти?" - запитує він.

Ханна хитає головою. "Ні", - каже вона. "Я зламала зап'ястя, коли тато штовхнув мене сюди. А в Олівії дуже болить щиколотка".

Ліам слухає це, задумливо киваючи. "Я можу спуститися туди. Я допоможу тобі вибратися".

Перш ніж я встигаю сказати, що це, можливо, не найкраща ідея, Ліам спускається в яму. Він дуже спритний, і він легко залазить туди, не завдаючи собі шкоди. Тепер, коли я бачу його зблизька, я розумію, що він весь у крові. Вона скрізь. Вона заляпала його футболку і розбризкалася по всьому обличчю. Ханна затуляє рота рукою.

"Ліаме!" - вигукує вона. "Ти... Я маю на увазі, він...?"

"Зі мною все гаразд". Ліам хитає головою і корчить гримасу.