Читати книгу - "Глибоко під водою"

— З ким ти розмовляєш, Джоше? — гукнула згори Луїза. Син на це нічого не сказав, так що відповіла я.

— Це я, місіс Віттекер. Сержант Морґан. Можна, я підійду до вас?

Луїза була вдягнена в сірий спортивний костюм, який бачив кращі дні. Її волосся було зібране ззаду, обличчя потемніле.

— Він злий на мене, — сказала вона замість привітання. — Він звинувачує мене в тому, що Ліна втекла. Він вважає, що це я винна.

Я піднялася до неї сходами.

— Він звинувачує мене, я звинувачую Нел, я звинувачую Ліну, і отак по колу й ходимо.

Я зупинилася у дверях спальні. У кімнаті не було нічого, крім порожнього, без постелі, ліжка, порожньої шафи. На бузкових стінах лишалися сліди квапливо відліпленої липкої стрічки. Луїза втомлено всміхнулася.

— Заходьте, я майже закінчила.

Вона опустилася на коліна, повертаючись до тої справи, яку я, напевно, перервала: вона складала книжки в картонні коробки. Я присіла поруч із нею, щоб допомогти, але не встигла я взяти першу книжку, як вона твердо зупинила мене.

— Ні, дякую. Я воліла б зробити це сама.

Я встала.

— Я не хочу бути неввічливою, — сказала вона. — Я просто не хочу, щоб інші люди торкалися її речей. Це нерозумно, чи не так? — сказала вона, дивлячись на мене блискучими очима. — Але я хочу, щоб їх не займав ніхто, крім неї. Я хочу, аби щось лишилося від неї на обкладинках, на постелі, на гребінці… — вона зупинилася і зробила глибокий вдих. — Я, здається, не дуже рухаюся вперед. Ні йду вперед, ні залишаю щось позаду…

— Я не вважаю, що хтось буде очікувати цього від вас, — сказала я тихо. — Не…

— Не зараз? Отже, в якийсь момент я почуватимуся не так, як зараз. Але люди, здається, не розуміють, що я не хочу почуватися по-іншому. Як я можу не почуватися так? Моя печаль — це правильно. Вона… не заважка, вона не руйнує мене. Мій гнів чистий, він зміцнює мене. Ну… — вона зітхнула. — Тільки тепер мій син думає, що я відповідальна за зникнення Ліни. Іноді я гадаю, чи він не думає, що я штовхнула Нел Ебботт із тієї скелі, — вона схлипнула. — Хай там як, а він вважає, що я винна, що Ліна залишилася отак. Без матері. Самотньою.

Я стояла посеред кімнати, акуратно склавши руки, щоб нічого не чіпати. Наче я на місці злочину й не хочу нічого порушувати.

— Вона без матері, — сказала я, — але чи без батька? Ви правда вважаєте, що Ліна не знає, хто її батько? Ви не знаєте, вони з Кейті ніколи не говорили про це?

Луїза похитала головою:

— Я впевнена, що вона не знає. Так завжди говорила Нел. На мою думку, це дивно. Як багато батьківських рішень Нел, це не тільки дивно, а й безвідповідально: я маю на увазі, а раптом якась генетична проблема, хвороба чи що? І це несправедливо стосовно Ліни в будь-якому разі — не дати дитині навіть можливості дізнатися, хто її батько. Коли я тиснула на неї — а я тиснула на неї ще тоді, коли ми були у кращих стосунках — вона казала, що то була пригода на одну ніч, коли вона вперше приїхала до Нью-Йорка. Вона стверджувала, що не знає його прізвища. Коли я потім подумала про це, то зрозуміла, що це, напевно, брехня, тому що я бачила фотографію Нел, коли вона щойно в’їхала у свою першу квартиру в Брукліні: а там футболка в неї вже на животі напинається…

Луїза перестала складати книжки. Вона похитала головою.

— Так що в цьому сенсі Джош має рацію. Вона сирота. Немає рідні, крім тітки. Чи я більше нікого не знаю. А коханці… — Вона пригнічено посміхнулася. — Нел одного разу сказала мені, що вона спить лише з одруженими чоловіками, тому що вони скромні й невибагливі, вони дають їй жити своїм життям. Її романи були таємними. Я ніколи не сумнівалася, що чоловіки в неї були, але вона ніколи не розповідала подробиць, нічого не демонструвала. Її бачили лише саму. Зовсім одну чи з дочкою, — вона злегка зітхнула. — Єдина людина, думаю, до якої Ліна виявляє хоч трохи симпатії — це Шон. — Вона злегка зашарілася, коли вимовила його ім’я, навіть трохи відвернулася від мене, ніби сказала щось зайве.

— Шон Таунсенд? Справді?

Вона не відповіла.

— Луїзо! — Вона встала й пішла по черговий стос книжок із полиці.

— Луїзо, про що ви говорите? Що було щось… непристойне між Шоном і Ліною?

— Боже мій, та ні ж бо! — Вона слабко розсміялася. — Не з Ліною.

— Не з Ліною? То… з Нел? Ви хочете сказати, що щось було між ним і Нел Ебботт? — Луїза стисла губи й відвернулася від мене так, що я не могла бачити її лиця.

— Тому що, розумієте, це було б украй недоречно. Розслідувати підозрілу смерть когось, з ким він мав стосунки, це було б…

А як було б? Непрофесійно, неетично, підставою для звільнення? Ні, цього не буде. Він ніяк не міг це від мене приховати. Я бачила б щось, зауважила б щось, чи не так? І тоді я подумала про те, який він був тоді, коли я побачила його вперше: він стояв на березі затону, Нел Ебботт лежала біля його ніг, а він схилив голову, наче молився за неї. Його очі сльозилися, його руки тремтіли, ця розгубленість, цей смуток… Але це ж він матір згадав, чи не так?

Луїза й далі мовчки складала книжки в коробки.

— Послухайте, — сказала я гучно, щоб привернути її увагу. — Якщо вам відомо, що є якийсь зв’язок між Шоном і Нел, то…

— Я такого не казала, — мовила вона, дивлячись мені просто у вічі. — Я нічого подібного не казала. Шон Таунсенд хороший чоловік. — Вона звелася на ноги.

— А тепер у мене багато справ, детективе. Я думаю, що вам, напевно,