Читати книгу - "Чотири сезони"

— Уперед, — сказав йому Дюссандер. — Фюрер дозволив. Він сказав, що це твоя винагорода за навчання.

Тод опустив погляд і побачив, що стоїть голий. Його маленький пуцачок стояв у повній готовності, стирчав під кутом з клаптика лобкового волосся. Він натягнув насадку. Прилягало щільно, але всередині відчувалася якась змазка. Тертя дало втіху. Ні, не просто втіху. Насолоду.

Глянувши вниз, на дівчину, він відчув дивний зсув у думках… неначе вони ввійшли у свою колію. Зненацька все довкола видалося правильним, таким, як треба. Двері відчинилися. І він у них зайде. Він узяв червону кулю в ліву руку, став колінами на стіл і якусь хвилю повагався, приміряючись із потрібним кутом, поки ерегований член відхилявся під власним кутом від його худорлявого тіла.

Наче крізь щільний туман, здалеку, долинав до нього монотонний голос Дюссандера: «Експериментальний сеанс вісімдесят чотири. Електрика, сексуальна стимуляція, метаболізм. На основі теорій Тиссена щодо негативного підкріплення. Піддослідна — юна єврейка, приблизно шістнадцять років, без шрамів, без розпізнавальних знаків та ознак інвалідності…»

Коли кінчик фалоімітатора торкнувся її, вона закричала. Цей крик видався йому приємним, утім, як і її безсилі спроби вивільнитися чи, від неспроможності цього досягти, хоча б стулити ноги.

«Це те, чого не показують у тих журналах про війну, — подумав він. — Але таке теж є».

Одним різким поштовхом, нітрохи її не жаліючи, він увійшов. Дівчина заверещала, пронизливо, мов пожежна сирена.

Після невдалих спроб звільнитися й виштовхнути його вона затихла. Лежала, не ворушачись, терпіла. Змащений всередині ділдо натягувався й ковзав на розбухлому від крові Тодовому члені. Насолода. Райська. Його пальці погладжували гумову кулю в лівій руці.

Десь далеко Дюссандер монотонно зачитував дані: пульс, кров’яний тиск, дихання, альфа-хвилі, бета-хвилі, кількість ударів.

Відчувши, що наближається до кульмінації, Тод раптом зупинився, застиг і натиснув на кулю. Очі дівчини, доти заплющені, раптом рвучко розплющилися й вилізли з орбіт. Язик затріпотів у рожевій печері рота. Руки й ноги затремтіли. Але головна дія відбувалася в грудній клітці: вона здіймалася й падала, вібрувала, кожен м’яз

(ой кожен м’яз кожен м’яз рухається стискається змикається

кожен)

кожен м’яз і відчуття від кульмінації було

(екстаз)

о це був це був

(кінець світу громом розкочувався зовні)

Від цього звуку Тод і прокинувся, а ще від дощу. Виявилося, що він лежить на боку, скрутившись у темний клубок. Серце калатало зі спринтерською швидкістю. Живіт унизу залила тепла липка рідина. Його раптом охопив жах, що він спливає кров’ю і зараз помре… та потім дійшло, що то насправді таке, і до горла підступила нудотна огида. Сперма. Сім’я. Еякулят. Сік джунглів. Слова з парканів і роздягалень, зі стін туалетів на бензозаправках. Такого йому не треба було.

Руки безсило стислися в кулаки. Перед внутрішнім зором постала та його кульмінація у сновидінні, тільки тепер зблякла, не підкріплена жодними чуттями, страшна. Але нервові закінчення досі поколювали, поволі вгамовуючись після розжареності. Та фінальна сцена, від якої тепер лишився тільки невиразний відбиток, була огидна, та все ж нездоланно манлива. То було наче відкусити, ні про що не підозрюючи, від тропічного фрукта й зрозуміти (на одну секунду запізно), що такий солодкий він, бо зогнив. І тоді йому сяйнула ця думка. Що він мусить зробити. Лише так він міг повернути собі себе колишнього. Йому доведеться вбити Дюссандера. То був єдиний вихід. Ігри скінчилися, історія добігла кінця. Тепер пан або пропав.

— Уб’ю його, та й по всьому, — прошепотів він у темряві, слухаючи, як шелестить у листі дощ, і відчуваючи, як на животі сохне сперма. Шепіт допоміг йому відчути реальність задуму.

Більшу частину свого запасу «Прадавньої доби» (три-чотири п’яті) Дюссандер тримав на полиці над крутими сходами підвалу. Він човгав до дверей, відчиняв їх (уже напівроздовбані від частих походеньок) і спускався на дві сходинки вниз. Потім нахилявся, однією рукою спирався на полицю, а другою — хапав свіжу пляшчину за шийку. Підлога в підвалі була незацементована, але добре втоптана. А ще Дюссандер, із доскіпливістю машини («радше пруською, ніж німецькою», — думав Тод) кожні два місяці змащував її олією, щоб у землі не плодилися жуки. З бетоном чи без нього, старі кістки ламаються на раз-два. Зі старими людьми постійно трапляються нещасливі випадки. У трупарні напишуть, що «містер Денкер», коли «впав», мав повний кендюх бухла.

— Тоде, як це сталося?

— Він не відчинив двері, тож я скористався ключем, який він для мене зробив. Іноді він засинає й не чує. Я пішов на кухню й побачив, що двері в підвал відчинені. Я спустився сходами, а там… а там.

А далі, звичайно, сльози.

Це спрацює.

Він знову стане сам собі хазяїном.

Тод ще довго лежав без сну в темряві, слухаючи, як грім відступає на захід, розганяється над Тихим океаном, а дощ таємничо шурхотить по листю. Він думав, що вже до ранку не засне, усе крутитиме в голові свій задум. Але вже через мить заснув і проспав без сновидінь до ранку, умостивши підборіддя на стиснутий кулак. А першого травня прокинувся й відчув, що дуже добре відпочив — уперше за багато місяців.

11

Травень 1975-го.

Для Тода та п’ятниця посеред місяця виявилася найдовшою в житті. Він просиджував заняття за заняттям, нічого не чуючи, чекаючи лише останніх п’яти хвилин, коли вчитель візьме стосик провальних карток і піде їх роздавати. Щоразу, коли вчитель чи вчителька наближалися до Тодової парти з тим стосиком карток, Тод холонув. І щоразу, коли він чи вона проминали його, хвилями накочувало запаморочення, до горла підступала істерика.

Найгіршою була алгебра. Сторман підійшов… повагався… і щойно вже Тод вирішив, що вчитель його промине, той виклав перед ним на парті провальну картку лицем донизу. Тод зиркнув на неї холодно. Він узагалі нічого не відчував. Тепер, коли це сталося, у ньому не залишилося жодних відчуттів, крім холоду. «Ну от і все, — подумав він. — Очко, гейм, сет і матч. Хіба, може, Дюссандер щось вимудрує. Але я дуже в цьому сумніваюся».

Без особливої цікавості він перегорнув провальну картку, щоб дізнатися, чи близько пролетів повз свою «трійку». Мабуть, зовсім крихту недобрав, але фішка старого Каменюки Стормана була в тому, що він нікому поблажок не робив. Тод побачив, що поля для оцінок (буквеної та цифрової) порожні. А в