Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

Очі в нього вибалушились, обличчя спочатку почервоніло, далі посиніло, ноги притислися щільно одна до одної, язик висолопився по горло… І закляк Пархім, не встигши розпрягти своєї шкапи.

Наступного дня в селі об’явилася Кулина, вся скривавлена, розтріпана. Була зовсім божевільна. Страшно вила і начеб пританцьовувала ногами, примовляючи диким голосом: «Ой, тату, ой, мамо!» Не могли від неї нічого добитися. Нічого більше вона не говорила, тільки одне: «Ой, тату! ой, мамо!» Добрі люди взяли її до себе, та вона, поживши у них день, втекла і кілька днів без їжі й ночівлі гайсала лісами й лугами, доки не втонула в ставку. Лише завдяки щиросердному признанню чередника та його жінки дізналися, що то була за історія, що загубила цілу родину.

Відтоді прозвано страшну могилу «Дитячою». Ніхто більше не наважувався шукати в ній скарбу, знаючи, що там скарбу нема, а се тільки нечиста сила заманює людей на загибель душі і тіла.

Хвора

Розповідь лікаря

Я закінчив медичний факультет Московського університету. Завдяки моєму німецькому прізвищу мене мали за справжнього німця і я дістав місце лікаря в маєтку одного дуже багатого поміщика, що жив у Москві у власному будинку. Мені дали готове умебльоване помешкання, прислугу, усе господарське обладнання і певну кількість різноманітних запасів, в тій річній пропорції в якій одержував мій попередник, що був уже справжнім німцем. При панському дворі знаходилася аптека і лікарня‚ якими я мав завідувати. Я облаштувався в панському маєтку і мені жилося там цілком добре. На другий або на третій рік мого перебування в цьому маєтку якось вранці з’явилася до мене надзвичайно бліда молодиця з якимсь виразом дикости і гнітючого смутку. Стражденне обличчя її було таке, що, здавалося, забути його неможливо нікому, хто хоч раз побачив її в житті. Уклонившись, вона сказала, що хвора і прийшла за порадою. Вимова у неї була українська. Маєток, куди я поступив лікарем, був населений навпіл росіянами і українцями. Я вже частково освоївся тоді з українською мовою, принаймні, настільки, що міг розуміти її.

– Що з тобою? – поцікавився я.

– Лихо‚ лихо, добродію! – вимовила вона і сумно похитала головою.

– Яке там у тебе лихо? Що болить? – спитав я.

– Та нічого не болить і все болить! – відповідала із загадковим виразом. – Замучив мене зовсім…

– Хто тебе замучив?

– Чоловік! – вимовила вона з виразом дивного жаху. Я подумав, що це дружина якого-небудь тирана, який б’є її і знущається над нею, а таких, як відомо, немало між нашими простолюдом.

– Ти прийшла лікуватися від його побоїв? – запитав я.

– Ні, не те, а бачите, добродію…

Я перервав її і сказав:

– Я лікую хвороби, а якщо чоловік кривдить тебе і тобі жити з ним важко, то йди до управителя і поскаржся йому.

– Та ні, добродію! Не те, – сказала вона, – мій чоловік не живий уже; його ще весною поховали; тільки він не дає мені спокою – щоночі приходить до мене, навалюється на мене і тисне; так жахливо, так жахливо, що і сказати не можна, як жахливо! Як ніч підходить, то вже я собі і чекаю біди, а ранок прийде, то мене ніби кат побив!

Я вирячив на неї очі і мені тепер ставало зрозумілим, звідки у неї така дикість у погляді. «Вона божевільна», – сказав я сам собі і негайно став пробувати її пульс і питати про різні функції людського тіла. Вона відповідала спокійно і розважливо, як і кожна инша, не виказуючи ознак безумства. Я не став її довго розпитувати, визнавши її хворою на припливи крові до голови, дав їй ліки на прочищення шлунку і звелів прийти до мене за тиждень.

Минув тиждень і жінка знову з’явилася у мене.

– Ну що? – спитав я з усмішкою. – Мертвий чоловік не ходить більше до тебе?

– Де там не ходить, паночку?! Ані одної ночі не дасть мені спокою! Вимучив мене украй, ні їсти не дасть‚ ні спати! І робити нічого не подужаю!

Я знову спробував пульс – як і раніше; він був пришвидшений. Я посадив її і став розпитувати.

– Твій чоловік помер, кажеш. А давно?

– У Великий піст! – була відповідь.

– Ти була на його похороні?

– Була, ох, – і вона стала розказувати, як їй було важко тоді, але я перебив її мову і спитав:

– Ви жили довго разом?

– Чотири роки прожили.

– І в згоді жили?

– Та в згоді, в згоді… З того дня, як побрались, до самої смерті його жодного разу не посварилися! Він був такий добрий: не те, щоб мене бити, а й не лаяв мене ніколи. Я від нього лихого слова ніколи не чула.

Тут вона примовкла‚ на очі їй набігли сльози, вона уривчасто дихала і була готова розридатися.

– Тобі дуже шкода було чоловіка? – запитав я.

На це питання не могла вже відповідати словами, а вибухнула плачем. Але за дві хвилини, витерши сльози рукавом сорочки, промовила:

– Покинув мене, бідну сироту, одну на всьому світі! У мене немає ні батечка, ні матері, ні братів, ні сестер – одним-одна! Сирота я була в дівках, виросла у чужих людей, змалечку в нужді і в горі! А він полюбив мене, оженився зі мною; і як же любив, як мене кохав! Господи, як кохав! Отак би тільки жити та й жити, так от же Господу невгодно було: узяв його Господь від мене. Господи Боже! Чим же я, бідна, согрішила перед ним, що так мене покарав!

І знову стала ридати.

– Тепер з ким живеш? – питаю.

– Одна, зовсім одна, як стій одна! Чоловік покійний мені двір і хатину залишив. Його батько виділив нас осібно, як тільки він на мені одружився. Инші сини, брати мого чоловіка, ті з батьком у дворі залишилися, а мій небіжчик зі мною осібно став жити.

– Діти у тебе є? – запитав я.

– Немає і не було, не дав нам Бог дітей. Коли б діти були, то, може, тепер і горе було менше, – хто його зна! Тільки дітей немає, я одним-одна після чоловіка залишилася.

– А брати твого чоловіка одружені?

– Один одружений, – відповідала вона, – инший збирається одружуватися.

– Чому ж ти одна живеш, чому не в сім’ї твого свекра? – питав я.

– Там не люблять мене. І небіжчика мого не злюбили вони за те саме, що