Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

Отож Лаураиа підіймався сходами Палацу правосуддя, відчуваючи той майже приємний лоскіт неусвідомленого страху, який опановує кожного італійця, коли той опиняється в лабіринтах державного закладу, а тим більше такого, де творять суд і розправу. І тут він побачив, що назустріч йому спускається Розелло, а з ним двоє якихось чоловіків. Одного з тих двох Лаурана впізнав одразу: то був депутат парламенту Абелло, що для своїх прихильників і членів своєї партії становив взірець високої моралі й ученості. Він не раз давав незаперечні докази своєї глибокої ерудованості, переконливо доводячи, що уже в трудах святого Августина, святого Фоми Аквінського, святого Ігнаціо і кожного святого, який будь-коли брав у свої руки перо або чиї думки зібрав і зберіг для нащадків той або той сучасник, марксизм був тріумфально розвінчаний. Депутат Абелло і сам мав славу великого фахівця у справі розвінчування всіляких помилкових доктрин.

Розелло, здавалося, зрадів тій випадковій зустрічі. Адже йому випала нагода познайомити Лаурану, який годувався культурою, зі справжнім світочем культури — депутатом Абелло. Він відрекомендував їх одне одному, і депутат подав Лаурані руку, неуважно кинувши:

— Щиро вітаю вас, любий друже…

Проте, коли Розелло сказав йому, що Лаурана працює вчителем у старших масах класичної школи і захоплюється літературною критикою, депутат Абелло зволив виявити певну цікавість.

— Літературною критикою? — спитав він, прибравши виразу строгого екзаменатора. — І що ж ви написали з літературної критики?

— Та дрібнички… Про творчість Кампани, Квазімодо…[17]

— А-а, про Квазімодо… — мовив депутат з явним розчаруванням у голосі.

— Він вам не подобається?

— Ну, чого ж. Але сьогодні Сіцілія має тільки одного великого поета, Лючіано де Маттіа… Ви знайомі з його творчістю?

— Ні.

— «О Федеріко, мій голос слухай, що лине до тебе з вітром чайок…» Ви коли-небудь чули щось подібне? Це рядки де Маттіа, присвячені Фрідріхові Другому. Неодмінно знайдіть цього вірша і прочитайте.

Розелло поквапився на допомогу Лаурані, розчавленому ерудицією депутата Абелло. З адвокатової усмішки було ясно видно, наскільки ця допомога некорислива й милосердна.

— А яким чином ти опинився тут? — спитав він. — Маєш якусь справу?

Лаурана сказав, що прийшов узяти довідку про несудимість, і пояснив, навіщо йому потрібна така довідка. А тим часом з неусвідомленою цікавістю він окинув поглядом чоловіка, який супроводжував Розелло й депутата і під час розмови тримався осторонь. Певне, один з попихачів депутата або клієнт Розелло. Явно не міський житель, але найдужче у його зовнішності вражав контраст між окулярами в тонкій металевій оправі, що їх звичайно носять американці певного віку, окулярами, сказати б, у стилі Трумена, і широким, грубим, обпаленим на сонці обличчям. Либонь, відчувши на собі погляд, хай і випадковий та неуважний, незнайомець дістав з кишені коробку, а з коробки — сигару.

Депутат подав Лаурані руку.

— Прощавайте, любий друже, — сказав він, і тепер у тоні його голосу прозвучало скорше презирство, аніж байдужість.

Потискуючи простягнуту руку, Лаурана машинально відзначив, що коробка, яку незнайомець знов поклав у кишеню, жовто-червоного кольору. Він кивнув на прощання Розелло, кивнув непомітно і чоловікові, який тримався осторонь.

Через двадцять хвилин Лаурана майже бігцем вискочив з Палацу правосуддя, бо ще мав провести у школі один урок. Дорогою йому трапилася тютюнова крамничка, і в його уяві раптом спалахнули жовтий і червоний кольори отієї коробки з сигарами. Скоряючись неусвідомленому пориву, він зайшов до крамнички і попросив коробку сигар «Бранка».

В ті секунди, коли рука продавця потяглася над прилавком до замовленої коробки, серце в Лаурани дико калатало, голова йому наморочилася від збудження. Він почував себе, мов гравець у рулетку, коли той стежить, як усе повільніше й повільніше котиться по поверхні грального столу кулька. І ось сигари «Бранка» перед ним на прилавку — коробка справді червона. Відчуття того, що він усе поставив на карту й виграв, було настільки гостре, аж учитель подумки вигукнув: «Jaime et rouge»[18] — певно, наслідуючи протяглий викрик круп'є, а може, він сказав це й уголос, бо продавець на якусь мить завмер, здивовано втупивши в нього очі. Лаурана заплатив і вийшов на вулицю. Тремтячими від щойно пережитого хвилювання руками він відкрив коробку і припалив сигару, з підсвідомою втіхою думаючи, яка яскрава деталь додалася оце до вже зібраних ним. Аж раптом він мало не засміявся, згадавши, що жовтого кольору на рулетному столі немає. Бо в ту мить йому уявилася гральна зала в Монте-Карло, де він одного разу був, тепер він побачив її наполоханим поглядом Івана Моз-жухіна — Маттіа Паскаля.

Коли він з'явився в школі, директор уже вийшов у коридор, прямуючи до класу, в якому школярі почали зчиняти гармидер.

— Синьйоре Лаурана, синьйоре Лаурана… — лагідно дорікнув директор учителю.

— Пробачте мені, — сказав той, заходячи в клас із запаленою сигарою в руці.

Він почував себе задоволеним, але водночас розгубленим і наляканим. Учні веселим галасом вітали прилучення свого вчителя до славної когорти курців.

12

З того, що довідався Лаурана, чоловік, який курив сигари «Бранка», міг бути і найманим убивцею, і професором Далласького університету, котрий приїхав скуштувати плодів ученості, яку так щедро випромінював депутат Абелло. Тільки інстинкт, вигострений у нього, як і в кожного сіцілійця, тривалим життєвим досвідом і не один раз пережитим страхом, застеріг учителя про небезпеку. Так собака, взявши слід дикобраза і ще й не бачачи того звіра, вже відчуває, як упинаються йому в тіло гострі голки, і жалібно скавучить.

Того ж таки вечора в Лаурани відбулася розмова з Розелло, після якої його невиразне передчуття перейшло у певність.

Навіть не привітавшись, Розелло спитав одразу:

— Ну, яке враження справив на тебе наш депутат? — і посміхнувся з гордістю й поблажливим співчуттям.

Лаурана відповів ухильно.

— Він гідний своєї слави, — сказав.

— Я радий, що ти склав собі про нього таку думку. Це справжній світоч науки, людина надзвичайного інтелекту. Побачиш, рано чи пізно його зроблять міністром.

— Міністром внутрішньої безпеки, — сказав Лаурана, і в тоні його голосу несамохіть пробилися нотки іронії.

— Чому внутрішньої безпеки? — підозріливо спитав Розелло.

— А куди ж би ти поставив людину такого розуму? Керувати туризмом?

— Треба, звісно, щоб у Римі зрозуміли, з ким мають справу, і доручили йому справді важливе міністерство, ключове міністерство.

— Вони зрозуміють, — запевнив Лаурана.

— Будемо сподіватись… Бо це великий гріх, що така людина, як він, не має змоги служити батьківщині відповідно до своїх здібностей, та ще й у такий напружений момент нашого політичного життя, нашої історії.

— Проте, як не помиляюсь, він політик правої орієнтації. А за