Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

— Ти маєш рацію, Маркіяне, — мовив примирливо Вагилевич. — Слід розпочинати азбучну війну.

— Тривога мене діймає, Іване… — Маркіян дивився на друга, чекаючи від нього розради. — Пошесть почалася, боюсь, що поховають нашу «Зорю» на Пелчинському цвинтарі. Ота чистка в семінарії, ота поліція біля Оссолінеум… Тривожно мені, Іване…

Бліде, висмоктане яничарською злобою до своїх єдиновірців, визолене невгасимою спрагою мстити їм за власне падіння, зіжмакане неспаними ночами обличчя Ігнаци Зайончковського спалахнуло живим рум'янцем, коли Захер–Мазох дав дозвіл зробити обшук у Закладі Оссолінських.

Поліцаї налетіли, мов яструби, ланцюгом оточили будинок, — нікому не вдалося вийти з нього: під арештом у приміщенні Закладу залишилися на довгі дні директор Костянтин Слотвінський з усією сім'єю, бібліотекар Август Бєльовський, кустош рукописного відділу Михайло Базилевич і гравер Іван Вендзилович. Друкарів допитали для формальності й випустили першого дня.

Актуарій карного суду Зайончковський весь перший день допитував у бібліотечній кімнаті затриманих, — де захований останній наклад «Зевонії», а перш за все листівки: друкарі встигли розсипати метал, — жодних речових доказів у друкарні не знайшлося.

Усі заперечували свою причетність до видання нелегального альманаху й листівок, і досвідчений Зайончковський швидко зрозумів, що груповим допитом нічого не доб'ється, — він не побачив переляку на обличчях допитуваних того стану, за яким неминуче йде злам. Тільки в одного. Кустош рукописного відділу намагався з усіх сил здолати тремтіння, яке знобило його тіло, мов голого мороз, а на обличчі проступав не страх, а розпачливе каяття, мов у добре вихованої дитини, яка нерозважливо ув'язалася в бешкети вуличників і мусить тепер нарівні з усіма нести одвіт. Разом з тим Зайончковський помітив у його очах блиск притаєної надії, що йому одному буде прощено, і багатообіцяючу готовність розкаятися.

Базилевичу стало безнадійно тоскно. Романтичні пориви, які повели його колись ризикувати життям на поля битв під час повстання, здались тепер кари гідною витівкою, таємнича причетність до роботи над виданням нелегального альманаху — дитячими пустощами; а втім, його ні в що не втаємничували, він не знав змісту друкованих у альманаху матеріалів і місць сховку готових накладів, усвідомлював лише, що люди роблять щось потаємне і не бояться його. Він радів і пишався цим довір'ям, воно підносило в його очах власну вартість, заплямовану колись нерозважним вчинком у семінарії, — тепер той вчинок сплив у зляканій свідомості, мов соломинка, за яку можна вчепитися, як давня заслуга, на яку зважать його судді, адже був він колись лояльним австрофілом, і батько його теж був таким, у нього незаплямована родова біографія, — все, що робив потім, це помилки молодості…

Базилевич у душі соромився цих думок, але вони вперто зринали на поверхню мислення: досі він ні разу не стикався віч–на–віч із справжньою небезпекою, а нині вона постала перед ним як неминучість, крізь яку не прослизнеш, а хіба тільки викупишся… Невблаганна грізна поліція оточила будинок Закладу, а перед ним сидить уособлення найтяжчих кар — сам актуарій карного суду, про якого чував чимало моторошних легенд і з волі якого поглине його чорна паща тюрми.

Зайончковський не квапився. Директор поліції дав інквізиторові для ведення справи необмежений термін: ревізію Закладу і арешт його працівників санкціонував сам цісар. Актуарій розпорядився, щоб затриманим у Закладі доставляли харч, і, поставивши біля дверей рукописного відділу вартового, замкнувся з Базилевичем у друкарні.

Допитував спочатку з найголовнішого: до якого конспіративного списку той належить і хто керує організацією. Базилевич балушив очі, бо до жодного списку ніколи не належав, йому Зайончковський не вірив і жорстоко бив, а як втомлювався, то кликав на допомогу поліцая. Поліцай ревно старався, і коли дотягав лікті катованого мало що не до п'ят, Базилевич зізнався, що на Вірменській, 18 знаходиться штаб «Союзу польських вуглярів» і склад зі зброєю.

Потім за брехню його били киями і вже не допитували про конспірації, а щоб виказав сховок з підпільною літературою. Базилевич не дав себе другий раз катувати: навгад видумав, що література знаходиться в скриньці під нечистотами в туалеті директора. Зайончковський з поліцаями увірвався в квартиру Слотвінського, примусив піднятися з ліжка дружину директора, яка лежала щойно після пологів, в жінки почалася кровотеча, й вона до вечора померла; за той час актуарій власноручно порпався в туалеті, розгортав і прочитував кожен папірець, наказав пробити ломом відхідну трубу, та не знайшов нічого.

Базилевича знову били, і він знову видумував: скринька з літературою знаходиться під підлогою на тому місці, де стоїть крісло Августа Бєльовського.

Зірвали підлогу і таки знайшли залізну скриньку, а в ній: брошура «Іменний список польських мучеників», на титульній сторінці якої витворний графік зобразив в'язнів, що працюють в копальнях; книжечки: «Патріотичні польські пісні з часів революції», «Друга річниця 29–го листопада», «Книги польського народу», «Права люпини і громадянина», гравюра Костюшка, повстанських генералів, Йоахіма Лелевеля і головне — листівки. Зайончковський нарешті заспокоївся. Він знову звів усіх у бібліотечній кімнаті. Базилевич — збитий, синій, знівечений — водив напівбожевільним поглядом по обличчях колишніх своїх керівників і друзів і, не чекаючи допиту, показував тремтячою рукою на всіх по черзі:

— Це Вендзилович, він малював… Це Бєльовський, приятель Гощинського, вони обидва писали… А це, це… — він уп'явся ненависним поглядом у змореного горем Слотвінського, дружину якого поховали без нього, а дітей розібрали родичі, і хрипло закричав: — Це він, він погубив усіх нас! Панове, це не Слотвінський, це сам Лелевель!

Зайончковський наказав надіти всім наручники. Двотижнева операція успішно закінчилася.

Руки підставили всі — без супротиву, та коли поліцай підійшов до Базилевича, той заволав:

— А мене за що, за що? Я ж виказав!..

Поліцай шарпнув його за одну, потім за другу руку, затріснув клямри на зап'ястях, тоді Базилевич схопився за останню рятівну стеблинку, яку дотепер тримав у запасі, й заридав:

— Пощадіть, змилуйтеся, я маю заслуги… Це я, я, я, а не хтось інший, викрив колись у семінарії ребелізанта Шашкевича!

Зайончковський ніби й не почув волання Базилевича, проте витягнув із внутрішньої кишені нотес і записав почуте прізвище.

Маркіянові згадалася така собі трагікомічна історія… Одному сільському хлопцеві, якому вдалося закінчити Бережанську гімназію, прийшов з мандатарії виклик з'явитися до набору в рекрути. Він утік з села до Львова й записався в духовну