Читати книгу - "Мій тато — кілер"

— За головною машиною, — відповів той. Не обертаючись, але все-таки шанобливо.

— Ага, — зрозуміла Марина, — сюрприз. Він вирішив цілком возз’єднати нашу родину.

— Тобто? — запитав я.

— Вітчим везе нас на город, де росте наша мама-овоч.

Улаштована в особняку лікарня була дорогою в’язницею строгого режиму для наркоманів з багатих родин.

Мою колишню дружину вивели попід руки в парк, у якому ми (я, Марина, її вітчим — на лавочці, охорона — у кущах по периметру) чекали на неї.

— Здрастуй, Наталочко, — сказав Володимир Михайлович, цілуючи її в чоло.

— Привіт, — помахала рукою Марина.

Але моя колишня дружина навіть не побачила їх. Як не побачила вона й мене. Світ, у якому ми жили, не існував для неї. А в ті лабіринти чи поля лотосів, якими блукала її свідомість, ми могли потрапити тільки після п’яти років щоденного нюхання кокаїну.

Але Наталю все ж посадили поруч із нами.

— Ну й навіщо ти зробив це? — запитала Марина у вітчима.

— Я думав, твоєму батькові буде приємно, — відповів він. — Адже приємно?

— Майже, — кивнув я.

Так. Іноді, коли сам маєш багато комплексів, справді приємно довідатися, наскільки низько опустився той, хто тебе зрадив. І можливо, років десять тому… Але тепер я побачив зовсім незнайому мені жінку. Жінку, про яку я нічого не знав і з якою я навряд чи зустрінуся ще раз.

— То, може, поїхали вечеряти?

— Мене звати Сергій, — почав я на прохання «розповісти про себе». — Мені до біса років, і я батько цієї дівчинки, яку дуже люблю.

— Я теж її батько, — сказав Маринчин вітчим.

— Вітаю, — сказав я. — Нам однаково пощастило.

— Тоді вип’ємо.

І ми випили.

— До речі, — згадав він. — А ти знаєш, що твої друзі-японці вже тричі намагалися підстрелити мене?

— Та ти що? — я спробував здивуватися.

— Ага, — сказала Марина.

А її вітчим додав:

— І я хотів би про це поговорити.

У шерезі володарів знайшовся й такий: зійшов на вершину високої гори, перейнявся співчуттям, жив у палаці з дрантивим дахом, але дбав про народ. Інший був мудрий від народження, відав про ще не здійснене й міг вислуховувати прохання десятьох, не пропускаючи ні слова. У двадцять п’ять років він одержав наказ володарки і тлумачив сутри Великої Колісниці, а написані ним пояснення до сутр стали відомі нащадкам.

Виявляється, шановні панове японці прибули до Харкова ще три дні тому. Тож усі мої спроби випередити їх бачилися марними. Як і занадто самовпевненим моє рішення приїхати й захистити Марину. Ми сиділи у квартирі на четвертому поверсі будинку біля невеликої річки, і нас захищали шістнадцять броньованих дверей та півсотні стрільців Маринчиного вітчима, який викупив увесь цей будинок і влаштував у ньому не тільки офіс, маленький, на чотири номери-люкс, готель, трирівневу квартиру, міні-пральню, загальну цілодобову кухню і щось там іще, але й кілька казарм для стрільців-охоронців.

Так само як належало йому подвір’я цього будинку, яке він частково перетворив на фізкультурний майданчик, а частково — на автостоянку і невеликий термінал для прийому вантажівок.

— А чому ти не полетів літаком? — запитав він у мене.

— Варто мені було приїхати сюди й увійти в «мережу», як мої старі друзі вже знайшли мене. Якби я прибув літаком — то з аеропорту до міста доїхали б тільки передні колеса того розстріляного з гранатомета таксі, яке б я узяв.

— А-а.

Ми сиділи у напівтемній кухні, і, розливаючи по чарках горілку, вітчим уп’яте запитував Марину:

— Ти справді нічого не будеш?

— Справді.

Умостившись разом з ногами на стільці і лежачи на своїй частині столу, вона дивилася на нас і посміхалась. А Володимир Михайлович продовжував наливати:

— За твій приїзд.

— Будьмо, — і ми випили, закушуючи замороженими до крижаного хрускоту маринованими овочами і, в буквальному значенні цього слова, нарубаною ковбасою.

— До речі, про японців, — сказав Володя. Ми вже говорили один одному «ти», і я називав його на ім’я. — Ти там прожив дванадцять років і їв лише рис?

— А ти не був у Японії? — запитав я.

Він заперечно похитав головою.

— Тоді, — сказав я, — лише