Читати книгу - "Зоряний лицар"

— Та ж я не заради цікавості запитую. Як же мені річ шукати, коли я її ніколи не бачив і навіть не знаю, хто її справжній власник, — ображено мовив парубійко.

У його словах була правда. Гліб і сам розумів, що ставив перед хлопчиком непосильне завдання. Якщо вже він попросив у Степка допомоги, слід було йому довіритися.

— Заприсягни, що жодна жива душа не довідається про те, що я тобі зараз скажу, — наказав він.

— Ось тобі хрест, буду мовчати, як риба, — перехрестився Степко.

— Добре, якщо так. Бовкнеш комусь, нарікай на себе, — застеріг його Гліб і сказав: — Цей гаманець належить Зоряному лицареві. Він не чарівник, але й не людина. Він черпає сили в місячній магії і живе вже багато століть. Так вже сталося, що мені на якийсь час дали його гаманець, а тепер хазяїн вимагає свою річ назад. Але гаманець украли, і я не знаю, де його шукати.

— Он як. Не знаю, чи вийде в мене, але я буду намагатися щосили, — пообіцяв Степко.

Він заплющив очі й спробував налаштуватися на видіння, але відповідальність, що звалилася на нього, не давала хлопчикові зосередитися. Перед ним блимали безладні яскраві плями, і нічого більше. Від досади в Степка на віях виступили сльози, і він, розплющивши очі, змахнув їх рукавом.

— Щось не виходить у мене, — зітхнув хлопчик.

Йому було гірко, що принц може подумати, ніби він останній брехун і хвалько.

Гліб закрив обличчя руками і довго сидів мовчки. Невже він помилився, і поява цього хлопчика простий збіг? Дарма він сподівався, що все розв’яжеться так просто. У його житті не було легких виходів. Гліб хотів було відіслати Степка, але, побачивши, як той засмутився, передумав.

— Ти не знаєш усього. Слухай.

Принц почав розповідати легенду про Зоряного лицаря. Спочатку Степко слухав із широко розкритими очима, а потім стулив вії. Якоїсь миті Гліб подумав, що парубійко заснув, але той раптом заговорив:

— Бачу багато води. Ніч, і місяць у воді купається. Три зірки. Поле синє, а на ньому три зірки.

— Це вишитий на гаманці герб, — прошепотів Гліб, боячись злякати видіння. — А де сам гаманець? Ти бачиш його?

— Багаті покої, як у палаці.

— Там хто-небудь є? — схвильовано запитав Гліб.

Степко помовчав якийсь час, а потім упевнено сказав:

— Дівчисько чорняве.

— Дівчисько? — перепитав Гліб, подавшись уперед.

— Так, років десяти. Чорняве. Гарне, наче лялька. В рожевій шубчині з білим пухом. Гаманець у неї за пазухою.

— Ні! — скрикнув Гліб.

Від вигуку Степко вийшов із трансу.

— Цього не може бути! Ти помилився, — схвильовано сказав Гліб.

— Ні, помилки немає. Я точно бачив, — наполягав Степко.

— Гаразд. Іди. Ти вільний. Мені треба їхати, — сказав Гліб, жестом наказавши хлопчикові піти.

Степко понуро побрів до виходу з покірністю відданого собаки. Він бачив, що принц чимсь сильно занепокоєний, і не знав, як йому допомогти. Біля дверей він озирнувся й тихо сказав:

— Не журіться. Може, я й справді помилився. Я ж кажу, раз на раз не випадає. Мені ще вчитися потрібно.

Глібу стало ніяково за свою різкість. Він був несправедливий до хлопчика. Колись він ніколи не дозволяв собі незаслужено кривдити людей. Що з ним діялося останнім часом?

— Вибач, я був неправий, — сказав принц.

Степко від здивування відкрив рот. Де ж ви бачили, щоб пан у слуги вибачався! Та за такого хазяїна й життя віддати не шкода.

— Дозвольте мені ще раз спробувати. Може, я що інше побачу, — запропонував він, але Гліб відмовився.

— Ні, спасибі. Я зовсім не серджуся на тебе. Просто мені зараз потрібно зустрітися з однією людиною. Я покличу тебе пізніше.

Двері за Степком тихенько зачинилися, і думки Гліба звернулися до «чорнявого дівчиська». Пророцтво явно натякало на Марику, але навіть найдосвідченіші провидці можуть помилятися. Степко сам зізнавався, що ще не дуже сильний у тлумаченні своїх видінь. Безглуздо навіть думати, буцімто Марика приховує гаманець.

Варто було Глібу відмахнутися від своїх підозр, як у пам’яті спливли слова Зоряного лицаря: «Одна з тих, хто побував по той бік Дзеркала, принесла гаманець із собою». Агнеса довела свою невинність. Виходить, залишилася Марика?

— Привид бреше, — сказав юнак, ніби вимовлене вголос твердження набувало більшої ваги.

Він щосили намагався придушити в собі паростки сумніву. Вдвох із Марикою вони пройшли багато випробувань, і їхня дружба була перевірена часом.

Чому ж тоді і Зоряний лицар,