Читати книгу - "Лист незнайомої"

Я дотримав своєї обіцянки й нікому не розказав про чудну зустріч, хоч спокуса була неабияка. Бо під час морської подорожі кожна дрібниця стає подією – чи то вітрило на обрії, чи дельфін, що виплигнув, граючись, з води, чи новий флірт, чи випадковий дотеп. До того ж мене мучило бажання довідатися щось більше про того незвичайного пасажира: я переглянув корабельний список, шукаючи прізвища, яке могло б йому належати, стежив за людьми й намагався вгадати, чи не мають вони якогось стосунку до нього; цілий день я аж тремтів з нетерплячки і, власне, дожидав тільки вечора, щоб знов зустрітися з ним. Психологічні загадки надзвичайно ваблять мене, я просто шаленію від них і не можу заспокоїтись, доки не відгадаю їхньої таємниці. Чудні люди вже самою своєю присутністю можуть розпалити в мені палку жагу пізнати їх, що майже не поступається перед жагою до жінки. День здавався мені страшенно довгим і порожнім. Я його згаяв абияк і зарані ліг спати, знаючи, що опівночі прокинуся, що якась сила збудить мене.

І справді: я прокинувся о тій самій годині, що й учора. На самосвітному циферблаті годинника стрілки, прикриваючи одна одну, утворили єдину світляну риску. Я швидко вийшов із задушливої каюти в іще задушливішу ніч.

Зорі виблискували, як і вчора, й сипали розсіяне світло на тремтячий пароплав; високо вгорі полум’янів Південний Хрест. Все було як учора – в тропіках дні і ночі подібніші одні до одних, ніж у наших широтах, – але в мені вже не коливалося все м’якими хвилями, як учора, не було тієї п’янкої мрійливості. Щось мене вабило, хвилювало, і я знав, куди мене вабить: туди, до тієї чорної плутанини снастей на носі, побачити, чи не сидить він знов там, нерухомий і таємничий. Згори залунав корабельний дзвін. Цей звук наче підштовхнув мене. Нога за ногою я посувався далі, неохоче, а все ж піддавшись якійсь притягальній силі. Ще не дійшов я до штевня,[28] як зненацька там щось блиснуло, немов червоне око, – його люлька. Отже, він там.

Я мимоволі відсахнувсь і зупинився. Ще мить, і я вернувся б назад, але в пітьмі щось заворушилося, хтось підвівся, двічі ступив, і враз я почув просто перед собою знайомий голос, ввічливий і винуватий.

– Пробачте, – сказав він, – ви, мабуть, хотіли сісти на своє вчорашнє місце, але, видно, передумали, побачивши мене. Прошу вас, сідайте, я зараз піду.

Я поспішив заспокоїти його – мовляв, хай залишається, я відступив тільки тому, що не хотів йому заважати.

– Мені ви не заважаєте, – якось гірко промовив він. – Навпаки, я радий хоч один вечір побути не на самоті. Вже десять днів, як я ні до кого не промовив жодного слова… власне, вже навіть декілька років… і мені важко, мабуть, тому, що людина задихається, коли гамує все в собі… Я вже не можу всидіти в каюті, в тій домовині… не можу… і людей я теж не зношу, бо вони цілий день сміються… Я тепер не можу витримати сміху… Я чую його навіть у своїй каюті й затикаю вуха… правда, ніхто не знає, що… вони ж нічого не знають, та й, зрештою, що чужим людям до мене…

Він знову затнувся. І враз квапливо сказав:

– Але я не хочу докучати вам, пробачте мою балакучість.

Він уклонився й хотів піти, але я почав наполегливо втримувати його.

– Ви мені зовсім не докучаєте. Я так само радий, що можу тут, серед цієї тиші, перемовитися з кимось словом… Може, закурите?

Він узяв цигарку. Я запалив сірника. Знов хистке світло вихопило його обличчя з чорного тла; цим разом воно було повернене просто до мене. Очі з-за окулярів уп’ялися в мене жадібно, з якоюсь божевільною силою. Мені стало моторошно. Я відчував, що він хоче говорити, повинен говорити. І знав: мені треба не озиватися, щоб йому легше було почати розмову.

Ми знов сіли. Біля нього стояло ще одне крісло, і він запропонував його мені. Ми курили, і з того, як неспокійно ворушився в пітьмі світлячок його цигарки, я помітив, що рука його тремтіла. Але я мовчав, і він теж не озивався. Раптом я почув його тихий голос:

– Ви дуже стомлені?

– Ні, анітрохи.

Голос у темряві знов завагався.

– Я хотів би вас дещо запитати… тобто хотів би вам щось розповісти. Я знаю, добре знаю, як безглуздо звертатися до першого-ліпшого, хто тобі трапиться, але я… я тепер у такому жахливому психічному стані… Я дійшов до краю і мушу, хоч би що, а мушу з кимось поговорити… а то пропаду… Ви зрозумієте мене, коли я… так, коли я все розповім вам… Я знаю, що ви не зможете мені допомогти… але я просто хворий через цю мовчанку… а хворий завжди смішний для інших…

Я перебив його й попрохав не мучити себе надаремне. Мовляв, хай він сміливо все розповість мені… я, звісно, не можу йому нічого пообіцяти, але ж кожна людина повинна запропонувати свою допомогу тому, хто її потребує. Коли ми бачимо когось у скрутному становищі, то, природно, зобов’язані допомогти йому…

– Повинні… зобов’язані допомогти… зобов’язані спробувати… Отже, й ви також… також гадаєте, що кожен зобов’язаний… зобов’язаний