Читати книгу - "Повзе змія"

— Без тебе його не оберуть, — не стримавшись, реготнув Постовий.

— Просили ж, — режисер кинув на нього роздратований погляд.

— Просили, просили. Час у вас закінчився. Мені, Баглай, ти ніколи нічого такого не казав. Може, в шахи з тобою грати замість обідньої перерви, га-га-га!

— Підсадіть краще шахіста в камеру.

— Не положено! — відчеканив Постовий. — Бачиш, як ти сам собі допоміг. Тренуйся, шахи в зоні дозволені. Нехай тобі хтось передасть, грай собі, будеш головним гросмейстером серед довічно засуджених. Про тебе знову кіно знімуть. Все, шановні, хорошого потроху.

Олена, Корнієнко і Потороча перезирнулися, режисер кивнув, оператор вимкнув камеру і почав поволі збирати апаратуру.

— А телевізор йому якимось чином доступний? — Олена розуміла всю некомпетентність свого запитання, але все одно мусила його поставити начальнику слідчого ізолятора. Не чекаючи, поки він її висміє привселюдно чи почне сипати пласкими власними жартами, швидко продовжила: — Я ось до чого. Ми тут знімаємо нібито про нього. Принаймні Богдан одна з головних дійових осіб нашого фільму. Думаю, він мусить отримати хоча б у порядку винятку можливість подивитися на себе на екрані.

— Правильно думаєте, — Постовий, на диво, не почав сперечатися, говорив серйозно, навіть чулися заклопотані нотки. — Значить, так — коли ваше кіно покажуть?

— Я особисто вас повідомлю.

— Хоча б за тиждень до того будете знати?

— Безперечно. Зазвичай нові проекти стартують із початком вересня. Тепер у нас другий тиждень серпня. Ефір не раніше, ніж у середині вересня. Якщо пізніше, то не набагато. Влаштовує?

— Мене, Лєночко, все влаштовує, — поки Постовий говорив, Баглай піднявся з лави, завів руки за спину, знову просунув їх крізь спеціальний отвір у ґратах, наручники клацнули на зап’ястях. — Баглай нас із вами зараз дуже уважно слухає. За моїми підрахунками, раніше жовтня його звідси не смикнуть. Але, можливо, я помиляюся, і за місяць він буде вже на етапі. Не найкраща можливість подивитися телек, скажи, Баглаю? — той промовчав. Постовий махнув рукою в його бік: — А невідомо ще, куди він потрапить, і чи зрозуміють начальники Вінницької чи Житомирської зон, що він у нас — телезірка. Я, між іншим, теж цим не проникся, чуєш мене, Баглаю? Та він добре поводиться… уже, скажемо так. Хоч на двері не кидається… Знову ж таки, не комизився, дав людям роботу свою зробити. Коротше, — начальник СІЗО запанібрата поклав Олені на плече свою важку руку, — якщо ви своє кіно покажете, коли цей діяч ще сидітиме в нас, обіцяю — телеперегляд я йому влаштую. Під власну відповідальність, як виняток. Ти ж не підведеш, Баглаю?

— Атец радной! — скопіював кавказький акцент Баглай.

— Ну, тоді бувайте. Ввечері ми всі, здається, зустрічаємося в Черниченка? Він мене теж запросив.

— Тоді до вечора, — кивнула Олена.

Коли в залі нікого, крім їхньої знімальної групи та слідчого, не лишилося, Ігор Корнієнко зігнув праву руку в лікті й рвучко смикнув нею вниз, наче зривав невидимий важіль.

— Йєс, йєс, йєс! Ну ти, подруго, даєш! Ну ти солістка, солістка, це я тобі скажу… А, мужики, ви все чули? Бля-аха-муха! Мать мая женьщіна! На кривій козі чувака об'їхала на раз! Тобі призова гра належить сьогодні!

— Нічого такого, — Олена знизала плечима, хоча в глибині душі теж раділа за себе.

— Шкода — мало говорив. Так би ще розкрутили на пару жирняків. Скажи, Віть? — не вгавав Корнієнко. — Як вона його — про шахи? Він вочевидь чекав не такого підходу. Оцей його виступ на тему, чим він може вбити людину, особливо про голі руки — тема та, що треба.

— Ви тут стояли, а я його морду крупно брав, — Потороча нарешті зібрався і закрив чемоданчик з освітлювальними приладами. — Будемо дивитися — на вираз обличчя глянете. Особливо на очі. Аби можна було, він би своїм поглядом мені об’єктив пропік. Не хочеться мені з такими навіть серед білого дня на порожній вулиці зустрітися.

— Нічого особливого, скажи, Лєнко, — Корнієнко вочевидь запрошував її у спільники. — Я, правда, думав — там такий собі монстрик, а воно худе, миршаве, зовсім невиразне. Чесно — ніколи б не повірив, що це про його подвиги ми стільки чули.

— Не скажи, не скажи! — знову вступив у розмову Потороча. — Писок справді не бандитський, але ти його баньок крупно не бачив. Так у камеру зирив — або пробити її своїм поглядом хотів, або заморозити. О! — він клацнув пальцями. — Знаєш, на що це схоже? З документалістами я їздив, коли ще в нас про природу знімали, молодим зовсім пацаном. Отак у розпліднику просто в камеру зміюка дивилася. Не знаєш, просто так буравить чи просто зараз р-раз! — він викинув руку вперед, хапаючи Олену за плече. Від несподіванки та зойкнула, замахнулася, аби ляснути придурка, та оператор вчасно відскочив і реготнув.

Жарт виглядав справді по-дитячому. Олені просто не сподобалися передумови цього вибрику.

Ну, не те щоб аж так не сподобалися. Просто чомусь занепокоїли.

…Як домовлялися, відразу після розмови з Баглаєм вона передзвонила Малиновському зі звітом. Вона не могла бачити Романової реакції на вдало зроблену роботу, та чомусь здалося — він радів не так, як режисер з оператором. Ні, звичайно, він похвалив, оцінив, сказав, що вона нарешті просікла фішку і набрала потрібних жирняків. Але видавалося, він готувався витягти з рукава ще якогось туза. І вона не помилилася. Щоправда, справжній зміст сказаного дійшов до неї не відразу, тому відреагувала трохи пригальмовано. Але потім вона справді відчула — оце і є Важливий дзвінок.

Адміністратори програми «Кримінальні портрети» розшукали матір Богдана Баглая. Вона погодилася на інтерв’ю.