Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гармаш не зводив з неї очей. Відчував, що Інна стала ще краща, ще дорожча і наче ще більше недосяжна для нього. Від цього ставало моторошно.
Про Харків вона спочатку не хотіла говорити. Поїхала й приїхала.
Хто йому сказав, що вона закохалась у Божка, що той дурить її? Просто смішно! У її Юрка вже виробилася професійна міліцейська підозріливість… Ні, вона не закохана в інженера. Просто з ним легко, весело, не так, як із Юрієм, який усе ускладнює, з усього робить світові проблеми. Андрій дотепний, щирий, з ним приємно дружити, і хоч він старший, але все ж не такий юний стариган, як декотрі.
Закохана вона не в Божка, а в справедливість. І заради цього прийшла порозумітися. Як не соромно з ревнощів губити людину, використовуючи своє службове становище! Переслідувати Андрія, вишукувати на нього матеріали, намагатися посадити у в'язницю. Раніше вона була іншої думки про Юрія… Але хай він не мститься Андрію за ту святкову поїздку. Божко нічого поганого їй не зробив. Просто був дружнім попутником до станції Харків, а свята вона гуляла в тітки.
— Інно, не треба неправди.
Гармаш добре знав, де і з ким був Божко у Харкові!
Вона на мить замовкла, відчувши в його голосі впевненість.
— Ну, гаразд, хай неправда. Але як це гидко— мститися за дівчину, та ще вигадувати якусь кримінальну справу…
— Я нічого не вигадую. Ти говориш зараз з його голосу.
— Я знаю одне: Андрій чесна й благородна людина, в іншому мене ніхто не переконає. Звичайно, ви там у себе можете причепитися до кого завгодно, сфабрикувати що завгодно… Але совість треба ж мати, совість! Юрку, невже ти її втратив?!
Гармаш мовчав. Що міг сказати їй? Через кілька днів вона все зрозуміє.
Поки Інна говорила, неяскраві відсвіти од ліхтаря нервово стрибали по її обличчю, і вона раптом здалася йому плямистою, як гієна. На зміну тому могутньому, непереборному досі почуттю любові, яке стільки часу мучило його, десь з глибини душі підіймалась важка хмара образи й гніву.
— Ти помиляєшся у Божку, Інно! — ще стримуючись, з притиском промовив Юрій. — І в мені теж.
— Тоді, може, скажеш, у чому він винен, чого ти до нього присікуєшся?.. — Вона навіть усміхнулася, — Ну, хоч у загальних рисах… Може, я й справді помиляюся…
Лейтенант тільки похитав головою.
— Юрку, Юрасику, — вона притиснулася до нього всім своїм тремтячим тілом. — Мені тяжко, обертом іде голова від усього цього… Я сама не знаю, може, я не його, а тебе люблю. Допоможи мені розібратися…
І тоді Юрій відчув, як важка свинцева хмара гніву піднялася до горла і душить його. Але він не вибухнув ні криком, ні лайкою. Відірвав від себе дівчину, відштовхнув.
— Іди геть!..
Вона ще стояла, здавалося, ось-ось заплаче.
— Іди, — глухо повторив він, уперто нахиливши голову.
І вона повільно пішла тьмавою алеєю серед голих дерев, а Юрій дивився услід, і йому здавалося, що з кожним її кроком він наче вириває з свого серця щось тверде й болюче, яке дуже глибоко сиділо в ньому.
Людина народжується вдруге
«Так ось хто ти такий, Жуков! Ось хто ти, Сергію! — мало не скрикнув Вовченко, натрапивши в списку колишніх в'язнів на знайоме прізвище. — Сергію Леонідовичу!..»
Від хвилювання він не міг далі читати документи колонії, які надіслали йому з архіву. Одне лише прізвище, один рядок — а скільки це відкрило йому, як може змінити долі людей!
Так ось звідки знайомі йому ці тернові очі, овал обличчя, жести… Все ставало на своє місце, все було ясно.
Але що ж робити далі з валютником? Такого випадку, як цей, ще ніколи не траплялося в його оперативній практиці…
А як шкода зруйновану сім'ю, сина! Бідолаха й не здогадується ні про що.
Була хвилина, коли Вовченко навіть пошкодував, що так зацікавився Жуковим. Адже формально свій службовий обов'язок він давно виконав, валютник відбуває покарання, і ніхто не примушував начальника відділу Київської міліції копирсатися в його далекому минулому.
Підполковник замислено міряв кроками кабінет. Потім ця хвилинна душевна слабкість, притаманна кожній людині, незалежно від віку й фаху, минула. У людей загартованих теж бувають хвилини душевної втоми, але сильні люди, на відміну від слабкодухих, вміють перебороти себе.
Так сталося і з Вовченком. Він зупинився біля вікна, нічого не бачачи за ним, скрушно похитав головою, відповідаючи якимось своїм думкам, і міцно стулив губи. Ні, він не шкодує за тим, що розкрив таємницю лже-Жукова. Чим більше розкрито таємниць, чим більше відкриється істини, нехай і дуже прикрої, тим менше буде трагедій, тим легше, ясніше житиметься на світі людям…
За годину, закінчивши невідкладні справи у відділі, підполковник викликав машину і поїхав до архіву переглянути документи часів війни…
* * *
— Ну от, Жуков Сергію, і починається у нас справжня розмова, — привітав валютника Вовченко, коли того привів конвоїр у кімнату оперативної частини. — Може, довга, а може, й коротка. Це вже як ви схочете. Але сьогодні всі крапки над «і» поставимо.
В’язень, не відповідаючи підполковникові, провів похмурим поглядом конвоїра, який вийшов за двері.
— Сідайте, — дозволив Вовченко.
Цього разу лже-Жуков був уже не в синьому літньому комбінезоні, а у ватянці і теплих штанях, як і всі ув'язнені, що працювали надворі. Він глянув на чисто вимиту, блискучу від олійної фарби підлогу, на свої чоботи і мокрий слід, який вони залишали, сів у кутку, підібгавши під стілець ноги.
— Закурюйте, — подав пачку сигарет Вовченко.
Валютник, весь вигляд якого ніби промовляв про те, що затія підполковника безглузда й марна, з подивом помітив,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тайники розкриваються вночі», після закриття браузера.