Читати книгу - "Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді"

Двох узяв.

Себе і того, в береті з рудою глицею.

Стис у жмені.

І довго потім дивився на грудку на своїй долоні.

— Туман яром, туман долиною…

Є такі хвилини між життям і смертю, коли одна ще не настала, а друга вже скінчилася, а от яка тепер почнеться і де її кінець буде — це невідомо, і тому в такі хвилини може бути все, про що тільки здатна помислити людська душа.

Старий Самуїл-баца знав це ліпше за інших. Тягар земного життя вже не давив йому на плечі, новий тягар ще лишень чекав на нього, перш ніж навалитися й змусити знову забути минуле; і тепер Самуїл із Шафляр ясно бачив себе на передку тарантаса, у заломленому береті, себе, чию душу рвали на клапті власні вихованці… Він бачив дні, коли його називали Великим Здрайцею.

І навіть зараз холодний піт виступав на його чолі, коли згадував він цю ніч і вічність, що пішла за нею, впродовж якої пекло вирувало всередині в нього, вимагаючи данини, вимагаючи душ людських, змушуючи спустілу рівнину палахкотіти кіптявим полум’ям, а гордовитий профіль на місячному диску презирливо посміхався — жартуєш, дияволе, не витерпиш!..

Він витерпів.

Він помер.

Катари — „чисті“ й справді прогавили багато чого — вони тільки не замислювалися над тим, що час байдужий для мертвих і ненароджених, вони просто не знають, що це таке — час людський, і, відроджуючись, душа плутає в нестямі „вчора“, „сьогодні“ і „завтра“. Жив сьогодні, а жити будеш учора, і кому що до того?! Адже саме так і жив Самуїл-турок, Самуїл-баца, почавши новий відлік задовго до ночі на шафлярському цвинтарі, коли злодії-Івоничі вчепляться у Великого Здрайцю над домовиною батька свого.

Що таке час?

Скажіть, хто знає…

Ось він, грудка м’якушки, що була дияволом у береті та злодієм із Шафляр, ось він, шматок хліба, і чи є для нього минуле, сьогоденне та майбутнє?

Старий стомлено здер берета й витер ним спітніле обличчя.

Там, у тумані, зникли діти його серця, діти його таланту, паростки його стовбура, плоть від плоті душі його — і як тепер вестиметься їм у житті, не знав ніхто, зокрема й старий Самуїл, котрий знову починав забувати, що колись його називали Великим Здрайцею, як не пам’ятав він цього впродовж усього свого життя, із яким прощається оце зараз.

Тільки тепер, у ці неможливі хвилини між „так“ і „ні“, він усвідомив із доконаністю завершення: у відпущені йому роки Самуїл-турок прагнув відшукати, повернути, знову відчути поруч ті нещасні душі, котрі один раз уже були часткою його.

Частиною довгого та безнадійного життя Великого Здрайці, яке все-таки закінчилося.

Дотягтися пощастило до деяких. Але тим, кого він зумів знайти, Самуїл подарував усе, що мав сам: дивовижний диявольський дар, велику спокусу й тендітну можливість колись вирятувати його, батька Самуїла, шафлярського злодія, Півняче Перо — а разом із ним і самих себе!

Тоді він не знав, навіщо вештається по світу, яким чуттям знаходить серед безлічі людей знайомий погляд, що обпалює душу; хто вони, ці найди, і чому саме вони… Але пройти мимо Самуїл-баца не міг.

…Він сидів на могильному горбику серед хлібних фігурок і дивився в туман — у хитку завісу хвилин між ніччю й ранком, між життям і смертю, у туман, куди пішли, де танули й зникали прийомні діти Самуїла-баци з Шафляр.

КІНЕЦЬ Лютий — квітень 1996 р.

Пся крев — досл. „собача кров“ (польська лайка).

У шістнадцятому столітті в Польщі, а пізніше в Речі Посполитій, було скасовано дворянські титули (князь, граф тощо), але вони зберігалися в традиційних мовних формах та у неформальному спілкуванні).

Здрайця — по-польському те саме, що й давньоєврейське „Сатан“, тобто Сатана: Перекинчик, Зрадник, Супротивець.

Гуралі — вільні горці Підгалля, чий побут у рідних горах був схожий на побут запорозьких козаків.

Ксьондз — священнослужитель.

Трейтор (англ.) — зрадник.

В ім’я отця і Сина і Святого Духа (лат.).

Амінь (лат.).

Казимеж — квартал у Кракові, відомий своїми закладами для розваг.

Пахолок — слуга.

Холопка — кріпачка (польск.).

Дага — коротка шабля для рукопашного бою.