Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 98
Перейти на сторінку:
душі вже в най­ближчій хвилі бо­лю­че, мов затк­не­не десь в однім за­кут­ку сер­ця жа­ло, ко­ли зга­да­ла хви­ли­ну, як він за­явить батькові, що ось він має сва­та­ти най­мич­ку Ан­ну.

- Ти маєш надію, що все закінчиться доб­ре? - спи­та­ла на­но­во несміли­во і сти­ха.


- Маю! - відповів він пев­ним го­ло­сом.- Не жу­ри­ся вже стільки! - про­сив, обійма­ючи її щи­ро.- Ти вже так наг­риз­ла­ся, що ста­ла чор­на, як он та зем­ля. За ко­го ти ме­не маєш, Ан­но? Що я в те­бе? Ти га­даєш, що об­ду­рю те­бе й по­ки­ну? Ти га­даєш, що в ме­не не­ма честі й сумління? Відко­ли се ти та­ка муд­ра ста­ла? Ади, які в ме­не ру­ки! - до­дав гор­до, потіша­ючи її і прос­тяг­нув­ши рап­то­вим ру­хом впе­ред се­бе сильне мус­ку­ляр­не рам'я так, що від мус­кулів аж лос­ко­том пішло.- Ви­диш, яка міць? На чо­ти­ри такі, як ти, я б за­ро­бив, а ти боїшся? Ан­ноч­ко… ти боїшся?


Він підняв її по­хи­ле­ну го­ло­ву й заг­ля­нув, зво­ру­ше­ний, в її очі. Во­ни бу­ли повні сліз.


- Ну, і пла­чеш!


Вона об­тер­ла сльози, не ска­зав­ши нічо­го.


- Анночко…- про­сив м'яким, ос­ло­не­ним го­ло­сом, при­тя­га­ючи її теп­ло до се­бе.- Ан­ноч­ко, що тобі? Я ж тобі ка­жу: бог нас не по­ки­не!


Вона вхо­пи­ла­ся йо­го обо­ма ру­ка­ми за шию і зап­ла­ка­ла. Щось відня­ло йо­му го­лос.


- Що тобі, Ан­но? Бо­же доб­рий, ска­жи мені, що тобі? - про­сив на­ля­га­ючи.


- Ніщо,- про­шеп­та­ла,- ніщо! Мені ли­ше так тяж­ко на серці.


Одна дум­ка про­май­ну­ла йо­му блис­кав­кою крізь го­ло­ву і не­на­че роз'ясни­ла йо­му все. «Во­на боїться смерті! - роз'ясни­ла.- Так не га­разд уми­ра­ти, гріх!»


І він по­чав її потіша­ти прос­ти­ми не­по­во­рот­ни­ми сло­ва­ми, а од­нак скільки по­чу­вань, скільки ніжності за­ми­ка­ла в собі та му­жицька грудь! Скільки прав­ди й вірності ле­жа­ло в йо­го трем­тячім го­лосі, що си­лу­вав­ся до ніжності і м'якості, скільки три­во­ги й щи­рості зрад­жу­ва­ли йо­го зво­ру­шені добрі очі!


Ледве знав, що го­во­рив, ко­ли звук йо­го го­ло­су відда­вав несвідо­мо най­кра­щу часть йо­го по­чу­вань і душі.


- Коли я тут, тобі вже нічо­го бо­яти­ся! - пов­то­ряв раз по раз.- Все бу­де доб­ре! Я ли­ше бо­га про­сив, аби най­ти­ся тут! Тут я пан! Най що до нас прис­ту­пить, мені ні пе­ред чим не страш­но! Тут я до­ма! Я ли­ше тут хотів уздріти се­бе! Нічим не жу­ри­ся! Я ста­ну у всім за то­бою, як дуб, і ану, най хто посміє те­бе на во­лос скрив­ди­ти - по­ба­чить!


- І пе­ред Са­вою і Рахірою бо­юся! - обізва­ла­ся во­на на­но­во жур­ли­во.


Він мах­нув лег­ко­важ­но ру­кою.


- Перед тим дур­нем? - спи­тав. Він знав про пе­ре­пал­ку дівчат у полі і обіцяв Анні, що «по­ба­ла­кає» у відповідній хвилі з Рахірою.


- Що во­ни мо­жуть тобі зро­би­ти, ко­ли я тут? Мо­жуть хіба ста­рим зра­ди­ти на­шу тай­ну, але наскільки я замітив, не ска­за­ли ще нічо­го. Са­ва собі доб­ре роз­ду­має, за­ки зач­не зо мною свар­ню. Він знає, зо мною доб­ре жи­ти в добрі. Йо­му від ме­не не­ма крив­ди. Я з ним доб­рий.


- Але він от лед­ве що го­во­рить з то­бою…


- Коли він ба­га­то го­во­рив, зо­зулько? Ні, він не говіркий. Відко­ли з'єднав­ся з Рахірою, відтоді розп­ли­ва­ються йо­му сло­ва в роті; але ми жи­ве­мо в добрі. Він прий­де, - з'їсть, йде до ро­бо­ти; прий­де знов, про­бур­мо­тить щось під но­сом і йде знов, або візьме стрільбу на плечі і плен­тається го­ди­на­ми по полі. Увечір іде до неї або й не йде - і се ціла йо­го ро­бо­та, відко­ли я до­ма. Ет, дур­ний хло­пець!


- Оноді я йо­го та­кож ба­чи­ла зі стрільбою в полі! - обізва­ла­ся Ан­на, пот­ро­хи потіше­на.- Я ба­чи­ла йо­го зза­ду! Він ішов по­волі, в дум­ках, без ка­пе­лю­ха і ди­вив­ся в зем­лю пе­ред се­бе.


- Він ви­ню­хує зайців, як пес! - ска­зав Ми­хай­ло з усміхом.- Се йо­го най­більша втіха, як змо­же застріли­ти зай­ця. Ну, щоп­рав­да, в нього ліпша ру­ка й ліпше око, як у ме­не. Та не­хай ра­дується тим, що мені до то­го?


- Але він зай­шов потім у «сусідній» лісок! - до­да­ла Ан­на.- А там же не­ма зайців!


- Він, мо­же, пізніше стріляв звідти! Краєм лісу маєш там всілякі корчі, він, пев­но, за них за­хо­вав­ся. Він же не сміє хо­ди­ти зі стрільбою, в нього не­ма поз­во­лен­ня на те. Мог­ло б прик­лю­чи­ти­ся, що по­лем ішов би жан­дарм і відібрав би йо­му руш­ни­цю, і він дістав би за се ка­ру. Се не мож­на. Він те знає і ува­жає. Та й та­ки най ува­жає. Як­би відібра­ли стрільбу, бу­ла би ве­ли­ка шко­да. Стрільба до­ро­га і ніко­ли не хиб­не вистрілом. Ко­ли ли­ше не гук­неш із неї, во­на по­не­се ку­лю на місце, і там уже всьому кінець. Та­то ґвалт за неї зчи­ни­ли би. Він те знає, не бійся!


- Я чу­ла, Ми­хай­ле,- тяг­ну­ла дівчи­на несміли­во дальше,- що Рахіра забігає те­пер уже зчас­та, а не раз і по кілька день про­бу­вае у своєї тітки во­рож­ки, он тої ци­ган­ки, що відби­ла своїй сестрі чо­ловіка. Я знаю, що в неї ли­ше тільки на думці, аби мені яко­го ли­ха на­коїти. Во­на мо­же собі роз­до­бу­ти там пе­ре­мов­ле­но­го зілля і ки­ну­ти мені на до­ро­гу. Ти га­даєш, за та­ке тяж­ко? Во­на по­га­на дівчи­на. Доб­ре ста­рий Пет­ро ка­же: «Се,- ка­же,- бог не сот­во­рив, се са­мо вро­ди­ло­ся, то­му та­ке по­га­не!»


- І то­го ти боїшся, і че­рез те в те­бе на душі тяж­ко? - спи­тав він, знов сміючи­ся.


Вона ва­га­ла­ся з відповіддю.


-Ні, не са­ме то­му, але…- тяг­ну­ла неріше­но,- щось бу­де, чим я жу­ри­ти­му­ся! І вже кілька разів сни­ло­ся мені, що над ва­шим по­лем і бур­деєм тя­га­ла­ся ту­ди й сю­ди чор­на мря­ка. Та й що і на­до мною пе­ре­тя­га­ла­ся во­на, як я дог­ля­да­ла в полі то­ва­ру і ши­ла со­роч­ку. І я не ба­чи­ла нічо­го пе­ред со­бою, ані ко­ло се­бе, і на хви­ли­ну ста­ло так ти­хо, вже так ти­хо і страш­но, Ми­хай­ле, що не дай бо­же ніко­му до­жи­ти та­ко­го. А як мря­ка ми­ну­ла­ся, і я гля­ну­ла на со­роч­ку, бу­ли на ній чорні крап­ки. На біло­му по­лотні - чорні крап­ки. Се не­доб­ре, Ми­хай­ле, не­доб­ре! Пам'ятай собі, що оце не­доб­ре! Я вмру!


- Від сьогодні за рік бу­деш ти в ме­не ґазди­нею і бу­деш не собі, але мені со­роч­ку ши­ти. І не чор­ною волічкою ви­ши­ва­ти, а са­мим чер­во­ним шов­ком і хіром, зо­ло­том. Оце ти собі пам'ятай! - ска­зав він ве­се­ло.- Жу­ри­ти­ся не­ма чо­го! Що сни­ло­ся, то сни­ло­ся! А що я ка­жу, то вже ка­жу! - При тих сло­вах вда­рив се­бе п'ясту­ком у свої гру­ди, що аж за­дудніло. І, усміхнув­шись, розс­та­ли­ся.


Того са­мо­го дня

1 ... 65 66 67 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"