Читати книгу - "Воно"

Генрі спробував підвестися, підтягнувшись на Беновій нозі, наче на підпорній жердині. Бен відчайдушно потягнув її до себе. Рука Генрі сковзнула вниз, потім відпала. Бен, мелючи руками, завалився назад і впав на сраку, рекордний третій раз протягом останніх чотирьох хвилин. Ще й знову прикусив собі язика. Навкруг нього хлюпотіла вода. Веселка на мить сяйнула перед Беновими очима. Бену насрати було на веселку. Йому було б насрати, якби він навіть знайшов горщик золота255. Жалюгідне, жирне власне життя йому було дорожчим.

Генрі перекотився лицем униз. Спробував підвестись. Знову впав. Спромігся встати рачки. І врешті тремтливо звівся на рівні. Він дивився на Бена тими своїми чорними очами. Тепер його «ваксований грубіян» розметало навсібіч, наче обгортку кукурудзяного качана після сильного шквалу вітру.

Раптом Бен розсердився. Ні – то було дещо більше, ніж розсердився. Він дико розлютився. Він був ішов собі хідником з бібліотечними книжками під пахвою, невинно марив про те, як цілується з Беверлі Марш, нікого не зачіпав. І ось, погляньте-но. Тільки-но погляньте. Штани роздерті. Ліва щиколотка, мабуть, зламана, жорстоко розтягнена, так напевне. Вся нога посічена, весь язик покусаний, Генрі, цього клятого Баверза, монограма в нього на череві. Як вам уся ця хрінь, спортивні фанати? Але, либонь, саме згадка про бібліотечні книжки, за які він ніс відповідальність, стала тим, що підштовхнуло його до нападу на Генрі Баверза. Втрачені бібліотечні книжки і уявлений ним образ місіс Старрет, якими докірливими будуть у неї очі, коли він їй про це скаже. Якою б не була причина – порізи, розтягнення зв’язок, бібліотечні книжки, ба навіть думка про намоклий і вже, либонь, непіддатний прочитанню річний табель у задній кишені його джинсів – цього вистачило, щоб змусити його рухатись. Він вайлувато ступив уперед, розм’яклі кеди чвакнули у мілкій воді, і вгатив ногою Генрі просто по яйцях.

Генрі видав жахливий, іржавий виск, який змусив пташок, забивши крилами, злетіти з дерев. Якусь мить він ще стояв з розставленими ногами, руками вхопившись собі за промежину, невірючими очима дивлячись на Бена. «Ой», – пискнув він жалюгідним голосом.

– Справедливо, – сказав Бен.

– Ой, – пискнув Генрі ще жалюгіднішим голосом.

– Справедливо, – знову повторив Бен.

Генрі повільно знову осів на коліна, не так падаючи, як складаючись. Він усе ще дивився на Бена тими своїми чорними, невірючими очима.

– Ой.

– Справедливо збіса, – сказав Бен.

Генрі упав на бік, усе ще тримаючись за яйця, і почав повільно качатися з боку на бік.

– Ой! – стогнав Генрі. – Мої яйця! Ой! Ти розбив мені яйця. Ой-ой!

Тепер він уже потроху набирався сили, і Бен почав крок по кроку відступати геть. Йому було огидне зроблене ним, але водночас він був сповненим певного відчуття праведного, заціпенілого захоплення.

– Ой! Йобана моя мошонка. Ой-ой! О-ох, мої йобані ЯЙЦЯ!

Бен міг залишатися там на незліченний термін часу – можливо, аж допоки Генрі не оклигав би достатньо, щоб напасти на нього, – але тут якраз камінець вдарив його понад правим вухом, просвердливши таким глибоким болем, що, поки він не відчув, що з нього знову біжить тепла кров, Бен думав, що його вжалила оса.

Він обернувся й побачив тих двох, вони широкими кроками брели посередині струмка до нього. У кожного в руці жменя обкатаної водою гальки. Віктор запустив камінь, і Бен почув, як той свиснув йому повз вухо. Він пригнувся, і інший вдарив в праве коліно, змусивши його здивовано скрикнути від раптового болю. Третій відскочив від його правої вилиці, і те око в Бена зволожилося.

Він рвонувся до дальнього берега і подерся на нього якомога швидше, хапаючись за оголене коріння й чіпляючись за рідкі кущі. Він вибрався на верхівку (один фінальний камінь вжалив його в сідницю, коли він дерся наверх) і швидко озирнувся через плече.

Ригайло сидів навколішки біля Генрі, тоді як Віктор стояв за десяток футів віддалік, шпурляючи камені; один, розміром як бейсбольний м’яч, прорізав високі, чоловічого зросту кущі поряд з Беном. Він побачив достатньо; фактично, він побачив більше ніж достатньо. Що було найгірше, Генрі Баверз знову підводився. Як власний Бенів годинник «Таймекс», Генрі – «Можеш його бить, а він собі цокотить»256, Бен розвернувся й кинувся напролом у кущі, прориваючись, як він сподівався, у західному напрямку. Якщо він зможе прокласти собі шлях до того боку Пустовища, де Старий Відріг, там можна в когось випросити дайм і поїхати додому автобусом. А коли він туди дістанеться, то замкне за собою двері на замок, закопає цей подраний, закривавлений одяг у сміття і цей божевільний кошмар нарешті скінчиться. Бен уявив, як він сидить у своєму кріслі у вітальні, щойно з ванни, скупаний, у своєму пухнастому купальному халаті, дивиться мультики про Даффі Дака в «Потужних дев’яноста»257 і п’є молоко крізь полуничну «С-мак-оломинку»258. «Притримай ці думки», – наказав він собі похмуро і продовжив продиратися далі.

Кущі били його по обличчю. Він їх відштовхував. Чіплялися і впивалися колючки. Він намагався не звертати на них уваги. Він вийшов до пласкої ділянки землі, чорної й грузької. Вона була густо поросла чимсь схожим на бамбук, від землі тут здіймався якийсь смердючий запах. Зловісна думка

(«пливуни»)

майнула, як тінь, поверхнею його мозку, поки він дивився на блиск якоїсь стоячої води вглибині цього «бамбукового» гаю. Туди йому йти не хотілося. Навіть якщо це й не пливуни, то цим болотом може зісмоктати з нього кеди. Натомість він повернув праворуч, пробіг повз край «бамбукового гаю» й нарешті потрапив у смугу справжнього лісу.

Дерева, здебільшого товсті ялини, росли тут повсюди, воюючи одне з одним за шматочок простору й трохи сонця, але підліску тут було менше і тому рухатися він зміг швидше. Бен уже не мав певності, в якому саме напрямку він рухається, але все ще гадав, що, зважаючи на потребу, він випереджає гонитву. Місто охоплювало Пустовище з трьох боків, з четвертого воно межувало з напівдобудованою платною автострадою. Рано чи пізно кудись-таки він вийде.

Черево в нього болюче пульсувало, і він задер рештки свого светра, щоб подивитися. Скривившись, він з присвистом втягнув повітря крізь зуби, живіт у нього скидався на якусь гротескну кулю з Різдвяної ялинки, обкипілий кров’ю та замазаний зеленню після його стрімкого спуску з узбіччя. Дивлячись на цю гидоту, він почувався так, ніби хоче виблювати свій обід.

Тут він звідкись попереду почув якесь низьке дзижчання – то була одна постійна нота, що звучала ледь на межі сприйняття його слухом. Хтось дорослий, маючи твердий намір вибратися к чорту звідси (москіти вже розшукали Бена, і хоча й зблизька не такі великі, як горобці, вони все ж таки були величенькими), проігнорував би цей звук або просто зовсім його не почув. Бен був хлопчиськом, і він уже звикався зі своїм страхом. Він ухилився ліворуч й попхався крізь якісь лаврові кущі.