Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

Після візиту до Барбари я не змогла працювати. Попросила відвезти мене додому, а там... просто напилася. Великий порожній будинок, в якому є тільки ти і твоє поранене сумління — що може бути "затишнішим"? Роберта не було, додзвонитись до нього я не могла. Та й нема, заради чтого. Знову плекати ілюзії, що раптом передумав? Аж раптом він дозволить переїхати Барбарі до нас і жити разом?

Адже він знав, що я страждаю. Знав, що я потай від колег їжджу туди хоча б раз на тиждень. Але мій наречений просто ігнорував це. Він не визнавав дитину від моїх "старих пригод", як він це любив називати. Я, в принципі, ще не зустрічала чоловіка, який не прагне будь-якими шляхами залишити після себе потомство. Зазвичай усе відбувається навпаки — вони зустрічаються, одружуються, він хоче, щоб вона народила йому сина... А потім розлучення. Аліменти. І він знову знаходить собі жінку, щоб стати батьком удруге. Утретє. 

Проте Роберт був не такий. Він ще ніколи не був одружений. Я мала стати в нього першою. І єдиною, звісно. Ця честь мені обіцяла море прекрасного: зрілий, але не старий чоловік при грошах, розкішне життя в достатку, відпочинок в екзотичних країнах і просто насолода шикарним життям. Це зазвичай називають успіхом. Багато хто сказав би, що я роблю правильно. Що треба думати про себе, адже я жінка, а не машина з народження дітей. Що кам'яний вік давно минув, коли баба сидить у хаті з купою дітей, а мужик у лісі рубає дрова, оре поле. Що існує інше життя, де бажання жити добре і легко ставиться вище за ті самі традиційні цінності. 

І все ж таки я сумнівалася у своєму виборі. Через це я не могла просто радіти життю, коштовності та шкіряні крісла мене давно не вражали, я до них просто звикла. А ось думки про реально важливі речі не давали мені заснути. Особливо тієї ночі, коли я повернулася від Люсі.

Я намагалася заглушити цей біль алкоголем. Пила келих за келихом, але вино не допомагало. Я все одно відчувала цей камінь. Провину перед Барбарою та Максом. Адже я їм брехала, і що довше це тривало, то ненависніше мені було власне відображення у дзеркалі. Тим більше, я таємно ненавиділа Роберта за те, що він зробив це зі мною. Хоча насправді винна у всьому була тільки я. А він тут ні до чого. Ні на краплю…

Потім настав ранок, але я не могла назвати його добрим. 

У мене були сірі мішки під очима, голова тріщала. А треба було їхати в офіс — цього дня мали продати "Лисицю". Ту жахливу машину, заради якої Макс пішов на крайнощі. І все це заради того, щоб... От ідіот. Щоб вразити мене. Показати, що він пам'ятає мене колишньою і хоче повернути цей час.

Чорнов залишався великою дитиною. На певний час мені здалося, що він подорослішав. Що він став зрілим і розумним, але... Це, швидше, я сама дозволила собі стати дурнішою, мені просто хотілося гострих відчуттів, як у юні роки. От тільки від того буйного дівчиська не залишилося і сліду. Якщо вже говорити про моїх чоловіків як про варіанти рівноправного вибору, то Роберт мені куди ближче — він серйозний та стабільний, він цінує спокійне життя і достаток. Єдиний його мінус — це небажання мати дітей. І мені якось треба з цим миритися. Може, це і є та сама жертва в ім'я жіночого щастя?     

— Доброго ранку всім! — вийшла я з ліфта на своєму поверсі і розплутала шарф, який грів моє застуджене горло. — Гей, народе! Доброго ранку!

Проте на мене не звертали уваги. Весь персонал замість того, щоб привітатись із шефинею, дружно зібрався біля телевізора в буфеті та активно щось обговорював. "Ну добре, — подумала я. — Подивлюся й сама, у що вони там залипли".

— О, Алісо! — гукнула мене пампушка Гвен, а потім схаменулась і пафосно додала: — Тобто міс Фергюсон... Ходи сюди, коротше! Іди-іди-іди!

— Що трапилось? На що ви тут витріщаєтеся? Вже робочий день, що тут взагалі... — знітилась я, глянувши на екран. — Що це таке?

У новинах показували купу диких лисиць. Вони тинялися галявинам, бігали між деревами в лісі і ніби не знали, куди їм іти, що робити. 

А журналіст сказав:

"Минулої ночі Сан-Франциско зазнав небувалої атаки Грінпісу. З міського зоопарку та приватних звіринців було викрадено десятки лисиць, а сьогодні їх виявили тут — у заповіднику Тахо. Хто й навіщо це зробив, точно невідомо, але правоохоронці підозрюють прихильників "Зеленого світу", які сьогодні вранці вишикувалися вздовж національного парку живим ланцюгом і перешкоджають вилову знайдених тварин".

— Ото вже хворі на голову, скажи? — насміхалася Гвен. — Вкрасти усіх лисиць, щоби просто взяти і випустити їх у лісі. Ну нормально взагалі?

— А на мою думку, — обурилася Лаура, — це добрий вчинок. Тому що лисиця має бути на волі, а не стрибати перед людиною на задніх лапках. Лисиці не місце у клітці.

"Але, як з'ясувалося сьогодні вранці, — вів далі репортер, — це далеко не вся історія з викраденими тваринами. Тому що з нами на зв'язку Джек Вазінскі — власник великої лисячої ферми у Сакраменто. І він розповість нам про дивовижну зустріч із викрадачем лисиць. Далі пряма мова... 

— Він приїхав до мене пізно вночі. Такий здоровий серйозний мужик, весь у татухах, навіть на пиці, — говорив немолодий чоловік у шапці-вушанці, — і заявив такий: я хочу купити у вас усіх ваших лисиць... Я йому такий: вам типу хутро просто потрібне, на шуби? Не питання. А він мені: ні, я викуплю їх живими. А я такий: навіщо — нафіга тобі це треба, мужиче? І він такий... дає мені купу грошей і каже: бо лисиця має жити на волі, вона народилася для цього, а не для того, щоб гріти багатих мужиків... Отак і сказав, прикинь. І я віддав йому всіх лисиць. Усіх до останньої. Він просто хворий на голову псих, по ходу…"

— Так! — ляснула я в долоні і вимкнула телевізор. — Годі дивитися тут усяку дурню! Нам усім час працювати, люди! Проект сам себе не доведе до кінця! І щоб більше не забивали собі голови всякою фігнею, зрозуміло?! Ніякого телека, ютуба, інсти і таке інше! Тільки робота! Якщо побачу, як хтось розважається — зроблю догану! Я серйозно!