Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Мандри убивці, Робін Хобб 📚 - Українською

Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мандри убивці" автора Робін Хобб. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 252
Перейти на сторінку:
і не хотів знати. Без сумніву, ті, які розмістять у новому Королівському колі, будуть ще вигадливіше жорстокими. Я підігнав Вихора і проминув усе це. Тремтів, мов від холоду, і молився, щоб Еда вберегла мене від них.

А тоді тремке відчуття смерчем скрутилося у повітрі, обвилося довкола моїх думок і вигнуло їх. Серце мені закалатало, якусь мить я думав, що це Вілл дотягся до мене Скіллом і намагається довести до божевілля. Але мої стіни Скіллу були настільки сильними, наскільки я міг їх тримати. Сумнівався, що Вілл чи хтось інший здатен на такий Скілл одразу після вибуху Веріті. Це щось гірше. Походило з глибшого, первиннішого джерела, зрадливого, мов чиста вода, до якої додано отрути. Вони вливалися в мене: ненависть, біль, задушлива клаустрофобія і голод, а довкола них обвилася страшна туга за свободою та помстою. Вони пробудили в мені все, що я відчув у підземеллях Регала.

Йшло це все з кліток. Уздовж краю кола стояли клітки, а з них віяло жахливим смородом, смородом заражених ран, виділень і гнилого м’яса. Та навіть ці тортури для мого носа не були такими сильними, як натиск пекельного Віту, що струменів із них. Тут тримали ошалілих звірів, що мали розривати людей — злочинців і перекованих, яких кидав їм Регал. Був там ведмідь, попри ґрати, ще й у тяжкому наморднику. Два великі коти, яких я ніколи досі не бачив, мучилися через поламані ікла та кігті, якими даремно пробували зламати ґрати, — а все-таки й далі вперто намагалися розсадити свою в’язницю. І величезний чорний бик, чиї роги розходилися віялом. Тіло нещасної тварини було обтикане дротиками зі стрічками, вони заглибилися в рани, з яких сочився гній, стікаючи йому по шкурі. Їхнє страждання передавалося й мені, благаючи визволення, але я, навіть не зупиняючись, бачив тяжкі ланцюги та замки на кожній клітці. Мав би відмичку, спробував би відчинити ці замки. Мав би м’ясо чи зерно, звільнив би їх, отруївши. Але нічого цього я не мав, а ще менше мав часу. Проїхав повз них, а хвиля їхня шаленства та муки накотилася і накрила мене з головою.

Я натяг повіддя. Не міг їх покинути. Але наказ «Йди до мене», закарбований у мені Скіллом, здійнявся і погнав мене вперед. Я не міг йому протистояти. Підігнав знервованого Вихора п’ятами і залишив тварин позаду, дописавши до Регалового рахунку черговий борг, сплати якого вимагатиму колись.

Світанок застав нас на околиці міста. Я й не здогадувався, що Трейдфорд такий великий. Ми дісталися повільного потічка, що впадав у ріку. Я підігнав Вихора у воду, тоді спішився і перевів його до протилежного берега. Дозволив коневі трохи попити, тоді поводив, тоді знову дозволив напитися. Весь цей час мій мозок кипів від тисячі думок. Мої переслідувачі, ймовірно, пильнуватимуть дороги, які ведуть на південь, сподіваючись, що я повернуся до Баку. Зараз я мав над ними чималу перевагу; доки рухаюся, в мене є добрі шанси втекти. Згадав хитромудро схований клунок, якого ніколи не поверну. Моє зимове вбрання, покривало, плащ — усе це для мене пропало. Раптом я почав міркувати, чи звинуватить Регал Гендза у крадіжці коня. Постійно згадував, з яким виразом в очах Гендз дивився на мене, перш ніж утекти. Я радів, що не піддався спокусі вистежити Моллі. Тяжко було бачити жах та огиду на обличчі друга. Я не хотів бачити їх і в її очах. Знову згадав німе страждання тварин, свідком якого зробив мене Віт. Тоді ці думки витіснило роздратування через те, що мій замах на Регала провалився, а потім ще й міркування, чи знайдуть отруту, якою я обробив його вбрання, чи, може, мені все-таки вдалося його вбити. Тут, заглушивши все інше, загримів наказ Веріті «Йди до мене», я не міг затулити вуха, щоб не чути цих слів. Якась часточка моєї свідомості була одержима ними, навіть і зараз гнала мене, веліла не гаяти часу на мислення чи пиття, а негайно сідати на коня і їхати, їхати до Веріті, я йому потрібний, він мені наказав.

А все-таки я схилився, щоб попити, і саме тоді, стоячи над водою навколішках, усвідомив, що не помер.

Я намочив у потічку рукав жовтої сорочки, тоді обережно відвів закривавлену тканину від рани. Розтин, який я собі зробив на передпліччі, був неглибоким, не більше ніж подряпина. Рана боліла, мала недобрий вигляд, та жодного прояву отрути не помітно. Я запізніло згадав, що тієї ночі двічі вбивав ножем і принаймні раз обтер його. Коли я різав собі руку, там, здається, не зосталося й сліду отрути.

Мені зненацька сяйнула надія, — наче справжній світанок. Шукатимуть мертве тіло при дорозі або ж отруєного чоловіка, що ховається десь у місті, надто слабкого, аби сісти на коня. Уся група Скіллу бачила, як я отруїв себе, і неодмінно почула мою цілковиту впевненість у неминучій смерті. Зуміють переконати Регала, що я помираю? Якось тяжко повірити, та я однаково сподівався. Знову сів верхи і швидко поїхав далі. Ми проїжджали повз обійстя, поля зі збіжжям, сади. Проминали селян на возах, що везли урожай до міста. Я їхав, притиснувши передпліччя до грудей, дивлячись прямо перед собою. Рано чи пізно хтось надумає розпитати людей, які прибувають до міста. Слід якнайкраще зіграти свою роль.

Нарешті нам почали траплятися ділянки незораної землі, на яких паслися вівці або гараґари. Невдовзі по полудні я зробив те, що, як знав, конче треба було зробити. На зарослому чагарником березі струмка спішився, знову дозволив Вихору напитися, а тоді розвернув його назад, до Трейдфорда.

— Повертайся додому, хлопчику, — сказав я йому, а коли він не ворухнувся, лунко ляснув його по боці. — Давай, назад до Гендза. Розкажи їм усім, що я десь там помер.

Я намалював йому в уяві ясла, повні вівса, бо знав, що він дуже його любить.

— Ну ж бо, Вихоре. Рушай.

Він здивовано пирхнув до мене, але потім пішов. Раз зупинився, озирнувся, сподіваючись, що я піду за ним і його піймаю.

— Ну ж бо! — гукнув я йому й тупнув ногою.

Це його налякало, тож він рушив галопом, високо підіймаючи коліна, закидаючи голову назад. Добрий скакун, майже не втомився. Коли Вихор повернеться до стаєнь без вершника, може, повірять, що я мертвий. Може, згають більше часу, шукаючи тіло замість ганятися за мною. Це було найкраще, що я міг зробити, аби ввести їх в оману, і вже напевно краще, ніж їзда верхи на особистому коні короля, всім напоказ. Тупіт копит Вихора стихав. Я міркував, чи сяду колись верхи на таку чудову тварину, не кажучи вже про те, щоб мати власного коня. Це не здавалося мені ймовірним.

Йди до мене.

Наказ далі лунав у моїй голові.

— Йду, йду, — пробурмотів я сам собі. — Спершу щось уполюю і трохи посплю. Але йду.

Я зійшов із дороги й подався вгору струмком, у густіші хащі. Переді мною довга та втомлива дорога, а в мене мало що є, крім вбрання на тілі.

Розділ 10. Ярмарок рядіння

У Державах Чалседу рабство є традиційним і становить підвалину значної частки їхньої економіки. Місцева влада запевняє, що більшість рабів — це військовополонені. Та невільники, яким вдалося втекти до Шести герцогств, переважно розповідають про піратські наїзди на їхні рідні

1 ... 65 66 67 ... 252
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мандри убивці, Робін Хобб», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мандри убивці, Робін Хобб"