Читати книгу - "Королівство шахраїв"

— Честь, обов’язок. Я все зрозуміла.

Матаяс міг змиритися з її настроєм, але її розчарування було нестерпним. Фієрданець знав єдину мову — мову війни. Для цього йому бракувало слів. — Зустріч із тобою була катастрофою.

Ніна звела брову.

— Вельми вдячна.

Джеле, який він у цьому незграбний. Він збився з дороги, намагаючись пояснити їй.

— Проте я вдячний за кожен день цієї катастрофи. Мені потрібен був катаклізм, який би витрусив мене з того життя, яке я знав. Ти була землетрусом, зсувом.

— Я, — заперечила Ніна, узявшись під боки, — тендітна квіточка.

— Ти не квіточка, ти — увесь цвіт лісу водночас. Ти — приплив. Ти — паніка. Ти — потрясіння.

— А ти кому віддав би перевагу? — поцікавилася дівчина. Її очі блищали, а голос ледь помітно тремтів. — Порядній фієрданській дівчині, що носить високі комірці й кидається в холодну воду щоразу, коли відчуває потяг утнути щось захопливе?

— Я не це мав на увазі!

Ніна наблизилася до хлопця збоку. Його погляд знову метнувся до вартових. Чоловіки стояли до них спинами, проте Матаяс знав, що вони точно підслуховують, байдуже, якою мовою розмовляють вони з Ніною.

— Чого ти так боїшся? — наполягала дівчина. — Не дивися на них, Матаясе. Дивися на мене.

Він подивився. Доводилося боротись із собою, щоб не дивитися. Матаяс любив дивитися на Ніну у фієрданському вбранні, на невеличку вовняну камізельку, на пишний вигин спідниць. Її зелені очі були яскраві, щоки — рожеві, вуста злегка розтулилися. Хлопцеві надзвичайно легко було уявити, як він уклякає перед нею, мов грішник, як дозволяє своїм долоням ковзнути білими вигнутими литками, задерти спідниці вище від колін, аж до теплих стегон. А найгіршим було те, що Матаяс знав, якою приємною вона буде на дотик. Кожна клітинка його тіла пам’ятала, як притискалася до нього Нінина оголена плоть тієї першої ночі в китобійному таборі.

— Я... Не існує нікого, кого б я жадав більше; не існує нічого, чого б я прагнув більше, ніж бути приголомшеним тобою.

— Але ти не хочеш мене поцілувати?

Матаяс повільно вдихнув, намагаючись дати лад власним думкам. Усе це було неправильно.

— У Фієрді... — почав він.

— Ми не у Фієрді.

Йому потрібно було, щоб Ніна зрозуміла.

— У Фієрді, — наполегливо вів Матаяс, — я мусив би запитати у твоїх батьків дозволу погуляти з тобою.

— Я не бачила своїх батьків, відколи була дитиною.

— До нас би приєднався супровід. Я щонайменше тричі повечеряв би з твоєю родиною, перш ніж нам дозволили б залишитися наодинці.

— Ми наодинці просто зараз, Матаясе.

— Я приносив би тобі подарунки.

Ніна нахилила голову набік.

— Далі.

— Зимові троянди, якби міг собі їх дозволити, срібний гребінець для волосся.

— Усе це мені не потрібно.

— Яблучні пироги із солодким кремом.

— Мені здавалося, дрюскелле не їдять солодощів.

— Усі вони були б для тебе, — пояснив хлопець.

— Я уважно тебе слухаю.

— Уперше ми поцілувалися б в осяяному сонцем лісі або під зоряним небом після сільських танців, а не в гробниці чи якомусь темному підвалі, де біля дверей стоять вартові.

— Дозволь мені сказати прямо, — урвала його Ніна. — Ти не цілував мене, тому що декорації були недостатньо романтичними?

— Річ не в романтиці. Порядний поцілунок, порядне залицяння. Є правила, як усе це має відбуватися.

— Для порядних злодіїв? — Кутики її чарівних уст вигнулися, і на мить Матаяс злякався, що вона розрегочеться з нього, проте Ніна лише похитала головою й підійшла ще ближче. Їхні тіла тепер розділяв щонайбільше один подих. Бажання скоротити навіть цю крихітну відстань зводило з розуму.

— Першого ж дня, коли ти з’явився би в моєму будинку, щоб порядно позалицятися, я поставила б тебе в куток у коморі, — повідомила дівчина. — Але, прощу, розкажи мені більше про фієрданських дівчат.

— Вони розмовляють тихенько. І не фліртують із кожним зустрічним самотнім чоловіком.

— Я фліртую і з жінками теж.

— Гадаю, ти фліртувала б і з фініковою пальмою, якби вона звернула на тебе увагу.

— Можу заприсягтися, якби я фліртувала з рослиною, вона б виструнчилася й уважно спостерігала б. Ти ревнуєш?

— Увесь час.

— Приємно. Чого ти чекаєш, Матаясе? — Від глибокого муркотіння її голосу всередині все затремтіло.

Він тихенько прошепотів, не зводячи очей зі стелі:

— Нічого.

— Матаясе, ти що, молишся?

— Можливо.

— Про стриманість? — ледь чутно поцікавилася Ніна.

— Ти справді відьма.

— Я не порядна, Матаясе.

— Я усвідомлюю це. — Жалюгідне, пронизливе, голодне усвідомлення.

— Мені шкода тобі це повідомляти, проте ти теж не порядний.

Тепер його погляд упав на неї.

— Я...

— Скільки правил ти порушив, відколи ми зустрілися? Скільки законів? І це ще не кінець. Те, що стосується нас, ніколи не буде порядним, — запевнила Ніна. Дівчина нахилила своє обличчя до Матая-сового. Вони були так близько, наче вже торкалися одне одного. — Ані те, як ми зустрілися. Ані те, як живемо. Ані те, як ми поцілуємося.

Серцетлумачниця звелася навшпиньки, і її вуста дуже легко торкнулися його. Це важко було назвати поцілунком — просто швидкий разючий дотик губ.

Перш ніж дівчині вдалося хоча б подумати про те, щоб відійти, Матаяс обійняв її. Він знав, що, напевно, усе чинив не так, але не міг змусити себе перейматися цим, адже вона була в його обіймах, її вуста розтулилися, а руки обвилися навколо його шиї, і, любий Джеле, язик ковзнув до його рота. Не дивно, що фієрданці так обачно ставилися до залицянь. Якщо Матаяс міг цілувати Ніну, відчувати, як вона покусує його губу своїми гарненькими зубками, як притискається її тіло до його власного, уловлювати тихеньке зітхання в горлі, невже він колись завдавав би собі клопоту вдаватися до чогось іншого? Невже хоч хтось би так учинив?

— Матаясе, — прошепотіла Ніна, і вони знову поцілувалися.

Вона була солодкою, як перший весняний дощ, соковитою, як молоді луки. Його долоні звивалися вздовж дівочої спини, окреслювали її форми, скрадалися хребом, огинали чіткі опуклості стегон.

— Матаясе, — повторила дівчина наполегливіше, відриваючись від нього.

Він розплющив очі; напевно, знову припустився якоїсь