Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

– Провели обшук, – він підвів погляд від паперів і пояснив гостям: – Його не знайшли у квартирі. Однак… сумнівів майже не лишилось. Міро, – він подивився на дівчину і вона повільно підвелась, не зводячи з нього очей, – ви впізнаєте цю річ?

Сестра балерини підійшла до слідчого, той простягнув їй щось, що сяйнуло відблиском від вогника з каміна. На долоні Тараса Адамовича лежала маленька брошка у вигляді квітки.

– Жоржина, – прошепотіла Міра, – її улюблена.

І додала:

– Це Вірина брошка. Назимов подарував, бо знав, що вона любить жоржини, – і врешті сказала те, що він хотів почути. – Вона була на сестрі в той вечір.

Тарас Адамович кивнув і віддав їй брошку, пояснивши:

– Вона знадобиться нам як речовий доказ, однак поки що нехай лишиться у вас. Відбитків пальців з неї не зняти, та у звіті зафіксовано, в чиїй квартирі її знайшли.

– Що тепер? – запитала Міра.

– Найголовніше – поговоримо з господарем квартири, яку обшукали слідчі пів години тому. Потрібно поспішати.

Яків Менчиць з готовністю підвівся, кинув короткий погляд на дівчину. Міра розтлумачила його відразу і попередила:

– Я піду з вами.

– Звичайно, – погодився Тарас Адамович, – ваша присутність може бути корисною.

– Але ж, – спробував заперечити Менчиць і затнувся, коли Тарас Адамович хитнув головою.

– Варто викликати городових, – наполягав молодий слідчий.

– Так. Ви це зробите, а потім наздоженете нас.

– Де мені вас шукати?

– На горищі дому Гінзбурга, – відповів колишній слідчий.

Ще за часів діда Тараса Адамовича від Лютеранської через Бессарабку до університету Святого Володимира проклали вулицю Університетську-Круглу. В ті часи Інститутську, що пролягала від площі на Хрещатику до гори називали Іванівською дорогою. Дід пояснював це тим, що по ній ходили аж до церкви Іоанна Златоуста, що в серці міста. На цій же вулиці відвели місце для великої садиби генерал-майора М. Бегічева й на його честь перейменували всю вулицю. Пізніше на цій території звели приміщення для Інституту шляхетних дівчат, а поблизу виросли будинки банку, Київської біржі, генерал-губернатора і одинадцятиповерховий велетень мільйонера Льва Гінзбурга, київського купця першої гільдії, найвищий житловий будинок в імперії на момент відкриття.

Це був прибутковий будинок, у якому налічувалось близько 90 шикарних квартир, деякі з яких були одинадцятикімнатними. Однак слідчого Галушка та дівчину, що сиділа в екіпажі поруч з ним, цікавили не квартири. Дім був зведений на схилі, всі одинадцять поверхів можна було побачити лише з Миколаївської вулиці. Художник Олександр Мурашко говорив, що в Києві багато світла, тому в цьому місті варто писати картини. Коли він відкривав рисувальну школу на горищі найвищого дому в Києві, будинок мав адресу – Інститутська, 18.

Тарасу Адамовичу не потрібно було повідомляти адресу – дім височів над містом, його бачили за кілька кілометрів, кожен візник у Києві знав його. На першому поверсі – магазини. Тут вони дочекались Якова Менчиця в супроводі кількох жандармів. На найвищий поверх їх підіймала червона кабінка ліфта.

Їхали мовчки. Міра втупилась поглядом у гравіювання Otis Elevator Company. Менчиць стояв поруч, поринувши у думки.

Тарас Адамович першим вийшов із кабінки, кивнув молодому слідчому, той віддав короткий наказ поліціянтам. Усі разом рушили до сходів й за мить опинились перед масивними дверима з металевою візерунчатою ручкою. Менчиць із сумом подивився на двері, певно прикидаючи, що їх доведеться вибивати. Тарас Адамович натиснув на ручку – двері рипнули й відчинились.

Олександр Мурашко втілив свої мрії про особливу школу саме в цьому будинку. У 1913-му художника вже визнали в Європі, тож на перший семестр у його заклад записалось більше сотні учнів. Він сам склав програми навчання, нещадно позбуваючись рутини гіпсових зліпків з античних статуй, над якими роками сиділи учні класичних рисувальних шкіл. У школі над містом студенти малювали не статуї – саме життя. Квіти, предмети, овочі, портрети з натури – те, що надихало. Малювали олією в два тони, а пізніше – використовуючи всю гамму, вивчали історію образотворчого мистецтва, анатомію і філософію новітнього мистецтва. Мрії розширити школу, перетворити її на Академію мистецтв, здобути Києву славу українських Афін перекреслила війна. Школу в домі Гінзбурга довелось закрити.

Колишній слідчий, перш ніж переступити поріг, згадав розмову з офіцером, що допоміг їм вийти на слід злочинця.

– Він викрав трьох балерин? – запитав у Тараса Адамовича Сергій Назимов, коли вони зустрілися в домі Олександри Екстер.

– Припускаю, що так. Свідчення Броніслави Ніжинської можуть підтвердити наші здогади.

Дружина балетмейстера міського театру погодилась подивитись на те, що приніс офіцер. Назимов дістав сувій, розгорнув його, розклавши на столі в бібліотеці. Він заздалегідь зняв картини з рам, щоб їх простіше було переносити. На двох полотнах – тендітні силуети дівчат.

– Він відмовився продати третю картину, – пояснив офіцер, – Віру.

Тарас Адамович поглянув на Броніславу Ніжинську.

– Ви знаєте дівчат, що зображені на картинах?

Широко відкритими очима вона дивилась на полотна.

– Так, – вимовила за хвилину, – але жодна з них більше не танцює в театрі. Одна, здається, виїхала за кордон. Інша… Просто чомусь перестала ходити на репетиції.

– Зможете назвати прізвища?

– Наталя…Наталя Скиба. І, – вона замислилась, – Мар’яна…Не згадаю прізвища. Дівчину звали Марія, нерідко називали Машер, але потім вона чомусь почала називати себе Мар’яною.

– На афішах у газеті «Киянин» її називали Машер Залевська, – завважив Яків Менчиць.

Тарас Адамович кивнув і запитав:

– Що ви скажете про них, як про балерин?

– Я… бачила їх на сцені давно.

– Але ж у Києві не так багато хороших балерин. Ви запам’ятали імена, – не відступав колишній слідчий.

– Вони були з хороших, – погодилась Ніжинська. – Наталя мала непогане відчуття музики, пластичність. Виконувала партії одалісок, танцювала Цар-дівицю з «Горбоконика». Машер… Машер хотіла бути у центрі, любила балети на античні сюжети.

Тарас Адамович торкнувся одного полотна, запитав, не підводячи очей на Ніжинську:

– А Віра Томашевич?

Сергій Назимов різонув поглядом приму київської опери. Вона відповіла:

– Коли Віра почала танцювати, здається, Наталя вже покинула театр. Віра швидко вчилася, відчувалось, що вона от-от затьмарить Машер і решту. Машер намагалась відвоювати першість, однак потім…

– Зникла?

– Я думала, вона не хотіла миритися з роллю дублерки чи балериною з кордебалету. 
– Її ніхто не шукав? – запитав слідчий.

– Не знаю. До мене ніхто не приходив, –