Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

— Що? — перепитав Шелленберг, не зовсім розуміючи аналогій Шанель.

— Шукав трюфелі, — повторила Габі, — а ще крім трюфелів ми із сестрою мали збирати жолуді для наших поросят. Вони були страшенно ненажерливі і ми мусили весь час збирати для них жолуді у лісі. Торби жолудів! Батько їх підсмажував, молов і додавав до тирби… А твоя кухарка, виявляється, додає тобі їх у м’ясні пироги. Це ж підніжний корм, Вальтере! Як можна таке їсти?

Шелленберг з іронією поглянув на свою коханку.

— Бачиш, Габі… Я як твій улюбленець, отой чорний дик. І моя професія теж передбачає роботу саме з «підніжним кормом».

Шанель заціпеніла.

— Навіть так? — промовила вона, не вірячи своїм вухам, що Вальтер спромігся таке бовкнути. — То я для тебе… «підніжний корм»?

Лице Шелленберга осяяла така блаженна посмішка, наче в його голові увімкнулася яскрава лампа.

— О, звісно ні, Габі! Ти не схожа на перемелені жолуді. Ти — мій дорогоцінний чорний трюфель з французького Оверну! — підластився він досить грубувато.

— Невже я так жахливо виглядаю? — гмикнула Шанель, змінивши гнів на милість. Здатність Вальтера викрутитися з будь-якої незручної ситуації, його жарти з подвійним значенням завжди їй у ньому імпонували.

Зрештою, він увесь був, як ота нерозгадана шарада. Суцільні таємниці та секрети. Чорний дик! Володар цього «шварвальдського лісу». А у тому щось було!

— Поговорімо нарешті про справи, Вальтере, — спокійно промовила Габріель, коли Шелленберг удруге повернувся до спальні, ще й із молочником і тацею, закладеною канапками з шинкою та сиром.

— І які ж тебе справи хвилюють, Габі? — поцікавився він, із насолодою відпиваючи справжньої кави.

— Цей хлопець… із дружиною… Алекс Макміллан, британський журналіст, — повільно вимовила вона.

— І що? — перепитав Вальтер із напханим ротом.

— Він же тобі цікавий… — Шанель і собі відкусила шматочок сиру, відклавши хліб убік. — Ти не витрачав би свій час на нього в остерії.

— То був прямий наказ фюрера — опікуватися запрошеними на конференцію журналістами, — відповів Вальтер на відчіпного. — Я мав трохи побавити його, щоб продемонструвати повагу Німеччини до Британії.

— Я про інше, — сказала Габі. — Якщо він цікавий тобі, то я можу…

— Що? — запитав Шелленберг вже не так спокійно. — Переспати з ним?

Шанель наморщила носа.

— У цього Алекса занадто чарівна дружина. Хоча визнаю, коли мене зупиняла така дрібниця? — кинула вона за звичкою шпильку. — Так, він цілком у моєму смаку. І якби не ти, Вальтере…

— То ти б закрутила з ним роман, га? Ти ж завжди так робиш, Габі! — видихнув той.

— Ні, не завжди, — відповіла вона. — Поки що, дурнику, я хочу бути корисною тобі! — відсалютувала гола Габріель. — Я можу більше дізнатися про нього, можу діяти через його дружину. Вона не тільки красуня, але й дуже елегантна, має витончений смак. Яку жінку у Європі не зацікавить пропозиція одягатися у Коко Шанель? Або хоча 6 товаришувати з нею? І я можу… цій Елізабет… надати таку можливість. Що скажеш, Вальтере?

Шелленберг голосно цмокнув.

— Треба подумати, — відповів коротко. — Не поспішай.

— Тобто Алекс Макміллан тебе не цікавить? — перепитала Шанель. — Чи ти не довіряєш мені?

Шелленберг знову ковтнув кави.

— Цікавить. І тобі я довіряю.

— Ну, то якого милого ти отут цмулиш зі мною каву, любий? Твій британець, мабуть, вже пакує валізи і скоро залишить Мюнхен…

— Мабуть, вже залишив, — вимовив Шелленберг, поглянувши на годинника і наче прокинувся зі сну. — Чорт, Габі…. А ти розумниця. Те, що я мало не проґавив Алекса — у цьому тільки твоя вина.

— На тобі, маєш! — гмикнула Габріель. — Завжди я у тебе крайня!

— Все це твоє тіло і чари….

— Добре, добре, — махнула Габріель рукою. — Я гадаю, самому гнатися тобі необов’язково. Пошли за ним навздогін Дітріха. Хай цей йолоп хоч щось корисне зробить. Нехай перекаже Алексу, що оберштурмфюрер Вальтер Шелленберг запрошує його з дружиною до… до… Куди, Вальтере? Не сюди ж у квартиру…

— Ні, звісно, не у квартиру, Габі, — промовив Вальтер. — Для цього у нас є чудовий відомчий маєток. Ліс, Альпи, озерця…

— Чому ж ти ніколи мене туди не возив? — поцікавилась Шанель.

— Бо то відомчий маєток, — повторив Вальтер. — Гадаю, із моєї зарплатні не вирахують за те, що я скористаюсь ним для оперативного завдання.

— Той Гайдріх така сволота? — бовкнула Габріель.

— Я коли-небудь тебе придушу, — відповів Шелленберг. — Думай, перш ніж щось вимовляти у простір. Навіть стіни часом мають вуха. Навіть у цій квартирі! Так, Гайдріх першим і вимагатиме сплатити усі витрати. У фюрера немає ні до кого поблажок. Он цілий контр-адмірал Вільгельм Канаріс, вирішивши перебратися з міської квартири до приватного будиночка, чи не вперше в житті уклінно попросив фюрера про фінансову допомогу. Власних заощаджень не вистачило. Йому у бухгалтерії одразу нагадали про усі можливі заборгованості перед Рейхом, — боюсь, навіть використаний туалетний папір порахували. Тож дружина Канаріса мусила продати сімейну реліквію — старовинну скрипку, щоб виплатити вартість того будиночка. Не сумнівайся, Габріель, безкоштовним розвагам у відомчому маєтку ніхто потурати не буде…

* * *

Він марно прочекав ще день. Згаяв ні на що!

Вальтер, попрощавшись після відвідин остерії, більше з ним не зв’язувався. Хоч здавалось, усе йшло добре; Шелленберг сочився люб’язністю, наче баварський м’ясний пиріг у пиварні «Зігфрід», і виглядав зацікавленим у продовженні розмови. Однак далі на контакт не пішов. Значить, не готовий. Обережний.

Чому ж так? Чому? Він мав би розуміти свою вигоду і бодай спробувати вступити в контакт. Так, Шелленберг був обережним у розмові… Чому ж не склалося?

Марко мовчки кермував, не зводячи погляду з дороги. На задньому сидінні дрімала Елізабет. Найдурнішою ідеєю було тягнути її вагітну із собою до Німеччини. Ліза була наче оголений тил. Завше спокійний, зібраний і впевнений, коли їхав кудись, він усі ці дні щоразу ловив себе на тому, що хвилюється за неї, і це вибивало з колії.

Звісно, Елізабет не з тих жінок, що неспроможні собі ради дати, але Марко визнавав — затія Корнуелла цього разу була геть недолуга. Як, власне, і все, що сталося у Мюнхені два дні тому, ЗО