Читати книгу - "Якщо кров тече"

— Мем? — Моніка явно спантеличена.

— Мені треба поговорити з ним сьогодні, до дев’ятої вечора. Перекажіть йому, що йдеться про Пола Фрімена й авіакатастрофу. Ви записали?

— Так, мем. — Голлі чує клац-клац-клац клавіатури.

— Перекажіть, що йдеться також про Дейва ван Пелта в Далласі й Джима Ейвері в Детройті. І перекажіть — це дуже важливо — що йдеться про Філіпа Генніґена і нічний клуб «Пульс».

Тут Моніка від несподіванки збивається з напрацьованого тону.

— Це там постріляли…

— Так, — каже Голлі. — Перекажіть йому подзвонити до дев’ятої, інакше я піду з цією інформацією куди слід. І не забудьте сказати, що йдеться не про споживачів, а про споживання. Він зрозуміє, що це значить.

— Мем, я передам повідомлення, але не можу гарантувати…

— Якщо передасте, то він подзвонить, — каже Голлі й сподівається, що не помиляється. Бо запасного плану в неї нема.

— Мені потрібна ваша контактна інформація, мем.

— Мій номер у вас на екрані, — каже Голлі. — А своє ім’я я назву вже самому містеру Ондовскі. Якнайприємнішого вам вечора.

Голлі закінчує дзвінок, витирає піт з чола й перевіряє фітнес-браслет. Пульс 89. Непогано. Були часи, коли такий дзвінок міг загнати його за 150. Вона дивиться на годинник. За чверть сьома. Вона виймає з дорожньої валізи книжку й негайно кладе назад. Вона надто напружена, щоб читати, тому береться крокувати по кімнаті.

За чверть восьма — Голлі у ванній без сорочки, миє під пахвами (вона не користується дезодорантами — хлоргідрат алюмінію нібито безпечний, але вона має сумніви), аж тут дзвонить телефон. Вона двічі вдихає, звертає догори найкоротшу молитву: «Боже, не дай мені облажатись», — і відповідає.

18

На екрані телефона написано: «НОМЕР ПРИХОВАНИЙ». Голлі не дивується. Він дзвонить із власного або з одноразового.

— Це Чет Ондовскі, з ким я розмовляю? — Його голос спокійний, приязний, рівний. Голос бувалого телерепортера.

— Мене звуть Голлі. Це все, що вам зараз треба знати. — Вона думає, що поки говорить непогано. Перевіряє «фітбіт». Пульс 98.

— І про що ви хотіли поговорити, Голлі? — Зацікавлений. Викликає довіру. Це не той, хто вів репортаж про кривавий жах у Пайнборо — це «Чет на сторожі», кот­рий хоче почути, як ваш підрядник, що асфальтував під’їзну доріжку, намахав вас із ціною або скільки з вас узяла електрична компанія за кіловати, які ви не спалили.

— Думаю, ви знаєте, — каже вона, — але зараз перевіримо. Я пришлю вам кілька зображень. Дайте мені адресу електронної пошти.

— Якщо ви подивитеся сайт «Чет на сторожі», Голлі, то знайдете там…

— Вашу особисту адресу. Бо вам не сподобається, якщо це побачить хтось інший. Ну зовсім не сподобається.

Западає пауза, досить довга, щоб Голлі встигла подумати, чи він не зірвався, але тоді він дає їй адресу. Вона занотовує її на аркуші з блокнота «Ембасі Сьютс».

— Зараз вишлю, — каже вона. — Зверніть особливу увагу на спектрографічний аналіз і зображення Філіпа Генніґена. Передзвоніть мені за п’ятнадцять хвилин.

— Голлі, це дуже незвич…

— Це ви дуже незвичний, містере Ондовскі. Правда? Передзвоніть за п’ятнадцять хвилин, інакше я опублікую все, що знаю. Ваш час починається від хвилини, коли відправиться мій лист.

— Голлі…

Вона уриває дзвінок, впускає телефон на килим, згинається, схиливши голову між колінами, й закриває обличчя руками. Тільки не непритомній, каже вона собі. І не думай, хай йому хорт.

Коли їй стає легше — наскільки це можливо за таких дуже стресових обставин, — вона відкриває ноутбук і відправляє матеріали, отримані від Бреда Белла. Не переймається написанням будь-якого супутнього повідомлення. Ці зображення — вони і є повідомлення.

Тоді вона чекає.

За одинадцять хвилин на телефоні спалахує екран. Вона одразу хапає його, але дає продзвеніти чотири рази, перш ніж відповідає.

Він уже не вітається.

— Це нічого не доводить. — Це й досі бездоганно модульований голос бувалого телерепортера, але з нього зникло все тепло. — Ви ж розумієте?

Голлі каже:

— Чекайте, люди ще порівняють ваші фото у вигляді Філіпа Генніґена з тими, де ви стоїте коло школи з посилкою в руках. Ті фальшиві вуса нікого не обдурять. Чекайте, вони порівняють спектрограму голосу Філіпа Генніґена зі спектрограмою голосу Чета Ондовскі.

— Хто такі «вони», про яких ви говорите, Голлі? Поліція? Вони з реготом проженуть вас із відділка.

— О ні, не поліція, — каже Голлі. — Я зроблю краще. Якщо цим не зацікавиться TMZ, то зацікавиться «Чуткожер». Або «Довгий ніс». І «Драдж Репорт», їм завжди подобалися дивні справи. На телебаченні є «Інсайд» і «Селеб». Але знаєте, куди я піду спочатку?

Тиша на іншому кінці. Але вона чує, як він дихає.

Як воно дихає.

— До «Видющого ока», — каже вона. — Вони більш як рік обтирали історію про «Нічного літуна», а про Слендермена — цілих два. Вони ці сюжети викрутили до останньої краплі. У них і досі наклад понад три мільйони — вони це з’їдять аж бігом.

— Ніхто не вірить у те лайно.

Це неправда, їм обом це відомо.

— У це повірять. У мене багато інформації, містере Ондовскі. Наскільки я знаю, ви, репортери, називаєте це «повним досьє», і коли вона вийде — якщо вона вийде — люди почнуть порпатись у вашому минулому. У всіх ваших минулих. Ваше прикриття не просто злізе, воно вибухне.

«Як бомба, яку ти заклав, щоб убити стількох дітей», — думає вона.

Нічого.

Голлі кусає кісточки пальців і намагається його перечекати. Це важко, але їй вдається.

Нарешті він питає:

— Де ви взяли ті зображення? Хто вам їх дав?

Голлі знала, що це питання прозвучить, і знала, що мусить якось пояснити.

— Від чоловіка, який дуже довго за вами стежив. Ви його не знаєте і ніколи не знайдете, але ним вам і не варто перейматися. Він дуже старий. Перейматися вам слід мною.

Знову довга пауза. На кісточках Голлі вже виступила кров. Нарешті він ставить питання, на яке вона чекала:

— Чого вам треба?

— Я розкажу завтра. Зустрінемося опівдні.

— У мене завдання…

— Скасуйте, — наказує жінка, котра колись дріботіла життям з похиленою головою і зсутуленими плечима. — Тепер це ваше завдання, і вам не сподобається невдача.

— Де?

Голлі готова. Вона це продумала.

— На фудкорті в торговельному центрі «Монровіль». До нього менш як двадцять п’ять кілометрів від вашого каналу, тож вам буде зручно, а мені безпечно. Підійдіть до «Сбарро», озирніться й побачите мене. Я вдягну рожевий светр з коміром під шию, а зверху — коричневу шкіряну куртку. У мене буде шмат піци й стаканчик зі «Старбакса». Якщо ви не з’явитеся до п’яти хвилин на першу, я піду продавати свій товар.

— Ви божевільна, і ніхто вам не повірить. — Його голос не впевнений, але й не наляканий. Він лютий.

«Це добре, — думає Голлі, — я можу з цим працювати».

— Кого ви намагаєтеся переконати, містере Ондовскі? Мене чи себе?

— Ох ви ж і неабищо, пані. Вам це відомо?

— За нами наглядатиме мій друг, — каже вона. Це неправда, але Ондовскі