Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Важко розмовляти в цій штуці, так?

Вона різким порухом ножа розітнула поворозки на його масці. Клинок залишив у чоловіка на щоці довгу подряпину. Без маски він здавався не таким небезпечним. Був набагато молодший, аніж вона думала. Підборіддя в нього було обсипане прищами, а на верхній губі росло схоже на пух волосся. Він смикнув головою, і його погляд знову сфокусувався. Чоловік загарчав, спробував вирватись, але Ферро міцно його тримала, та й один дотик ножа до шиї хутко його заспокоїв.

— Чому ти за мною йдеш?

— Та я, блядь, не…

Ферро ніколи не відзначалася терплячістю. Зараз, коли вона сиділа на своїй тіні, їй легко було розізлитись і врізати йому ліктем по пиці. Він як міг захищався від неї, та вона всією вагою сиділа в нього на стегнах, і він нічого не міг удіяти. Її рука прорвалася за його долоні та врізалася йому в рота, в ніс, у щоку, і його голова, смикнувшись назад, ударилась об забрьохану бруківку. Чотири такі удари — і чоловікові розхотілося боротися. Його голова безвільно відхилилася назад, і Ферро знову присіла над ним, пхнувши ножа йому під шию. У нього з носа й рота витікала кров із бульбашками, що темними цівками стікала з обличчя збоку.

— То що, йдеш за мною?

— Я просто дивлюся. — Голос, що долинав із його закривавлених вуст, урвався. — Просто дивлюся. Я наказів не віддаю.

Гуркські солдати не віддавали наказів перебити народ Ферро і зробити з неї рабиню. Це не робить їх невинуватими. Це не врятує їх від неї.

— А хто віддає?

Чоловік кашлянув, і його лице засіпалось, а з його розпухлих ніздрів вирвалися бульбашки крові. І все. Ферро нахмурилася.

— Що таке? — Вона опустила ніж і кольнула його вістрям у стегно. — Гадаєш, я ніколи нікому не відрізала прутня?

— Ґлокта, — пробелькотів він і заплющив очі. — Я працюю… на Ґлокту.

— Ґлокта.

Це ім’я нічого для неї не означало, та з цього можна було починати.

Ферро підняла ніж назад, до його шиї. Ґуля в нього на горлі здіймалася й опускалася, злегка торкаючись леза клинка. Ферро зціпила зуби й, насупившись, поворушила пальцями на руків’ї. У кутиках його очей заблищали сльози. Найкраще покінчити з цим і втекти. Так найбезпечніше. Та їй важко було ворухнути рукою.

— Скажи мені, чому цього не слід робити.

У чоловіка в очах з’явилися сльози й потекли по боках його закривавленого обличчя.

— Мої птахи, — шепнув він.

— Птахи?

— Їх нікому буде годувати. Я, звісно, заслужив на таке, та мої птахи… вони нічого не накоїли.

Ферро примружилася на нього.

Птахи. Дивні в людей бувають причини жити.

Її батько тримав одного птаха. Ферро пам’ятала, як той висів на жердині у клітці. Нікчемна істотка, яка навіть літати не вміла — тільки триматися за гілку. Батько навчав птаха вимовляти слова. Ферро пам’ятала, як дитиною спостерігала за його годівлею. Колись давно, перш ніж прийшли гурки.

— С-с-с-с-с, — просичала Ферро в лице чоловікові й притиснула ножа до його шиї. Він налякано зіщулився. Тоді вона прибрала клинок, підвелася й стала над ним. — Як побачу тебе знову, тобі кінець. Вертай до своїх птахів, тіне.

Він кивнув, вирячивши мокрі очі, і Ферро розвернулася й побрела темним провулком у сутінки. Перетнувши міст, викинула ніж. Той булькнув і зник, і по мулкій воді розійшлися кола, що поступово ширшали. Залишити того чоловіка в живих, напевно, було помилкою. Її досвід показував, що милосердя — це завжди помилка.

Однак сьогодні вона, здавалося, була схильна до милосердя.

Питання

Полковник Ґлокта, звісно, блискучо танцював, але тоді, коли його нога терпла так, як зараз, йому було важко сяяти по-справжньому. Також увагу відвертало без­упинне дзижчання мух, та й партнерка йому не допомагала. Арді Вест мала непоганий вигляд, але її постійне хихотіння починало неабияк дратувати.

— Годі! — гарикнув полковник, закрутивши її по лабораторії Адепта-анатома. Зразки у слоїках пульсували й хиталися в такт музиці.

— Частково з’їли, — всміхнувся Канделау. Одне його око дуже сильно збільшилося через лінзу. Він показав униз щипцями. — Це стопа.

Ґлокта відсунув кущі, притискаючи одну долоню до обличчя. Там лежав і виблискував червінню зарізаний труп, у якому майже неможливо було впізнати людину. Арді, побачивши його, заливисто розсміялася.

— Частково з’їли! — захихикала вона на нього.

Полковнику Ґлокті ця справа здавалась аж ніяк не веселою. Дзижчання мух ставало дедалі гучнішим і погрожувало остаточно заглушити музику. Навіть гірше: в парку ставало жахливо холодно.

— Як необачно з мого боку, — промовив голос іззаду.

— Тобто?

— Просто залишити його там. Але часом краще діяти швидко, ніж обережно, так, каліко?

— Я пам’ятаю, — пробурмотів Ґлокта. Стало ще холодніше, і тепер він трусився, мов листок. — Я пам’ятаю!

— Звісно, — шепнув голос. Жіночий, але не Арді. Низький, схожий на шипіння, від нього у Ґлокти засіпалось око.

— Що я можу зробити?

Полковник відчув, як до горла підступає нудота. Рани в червоному м’ясі зяяли. Мухи дзижчали так голосно, що він ледве розчув відповідь.

— Можливо, вам варто піти до Університету й попрохати поради. — Ґлоктиної шиї торкнувся крижаний подих, і по його спині пробіг дрож. — Там ви, мабуть… могли б запитати про Сім’я.

Ґлокта незграбно зійшов із крайньої сходинки, і його занесло вбік; він притулився до стіни, і з нього зі свистом вирвалося дихання, торкнувшись мокрого язика. Ліва нога в нього дрижала, ліве око сіпалося, неначе вони були з’єднані ниткою болю, що врізалась йому в зад, нутрощі, спину, плече, шию, лице і з кожним порухом, хай яким незначним, натягувалася сильніше.

Він змусив себе застигнути. Задихати глибоко й повільно. Викинув із голови біль і постарався замислитися про інше. «Скажімо, про Баяза та його невдалі пошуки Сімені. Зрештою, Його Преосвященство чекає, а він не славиться терплячістю». Ґлокта витягнув шию то праворуч, то ліворуч, і відчув, як між його зігнутими лопатками потріскують кістки. Втиснув язика в ясна й почовгав геть від сходів, у прохолодну темряву книгосховища.

Воно не надто змінилося за останній рік. «А може, й за останні кілька століть». Його склепінчасті приміщення пахли пліснявою й старістю, світило в них лише кілька непевних заяложених ламп, а прогнуті полиці тягнулися кудись далеко, в мінливі тіні. «Час ізнову поритись у запорошених відходах історії». Адепт-історик, здавалося, теж не надто змінився. Він сидів за своїм брудним столом і нидів за купою паперів — вочевидь, запліснявілих — при світлі однієї-­єдиної, непевної свічки. Коли Ґлокта придибав ближче, Адепт примружився на нього.

— Хто там?

— Ґлокта. — Він підозріливо глянув на затінену стелю. — Що сталося з вашим круком?

— Здох, — сумовито буркнув старезний бібліотекар.

— Можна сказати, відійшов в історію! — Старий не засміявся. — Ах, гаразд. Це відбувається з усіма нами. — «І з одними швидше, ніж з іншими». — Маю до вас запитання.

Адепт-історик нахилився вперед через стіл і придивився вологими очима до Ґлокти так, ніби досі не бачив жодної людини.

— Я вас пам’ятаю. — «Отже, дива трапляються?» — Ви питали мене про Баяза. Першого учня великого Джувенса, першу літеру в алфавіті…

— Так, так, ми це вже проходили.

Старий ображено набурмосився.

— Ви принесли той сувій?

— Творець упав, охоплений вогнем,