Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

Останніх з нас Геракл[173] убив.

Удайся краще до Хірона,

Він десь гасає між духів —

Ото тобі помога й охорона.

С и р е н и

Тут добудешся ти всього!

Як Улісса ми приймали,

То наслухались од нього

Дивних повістей немало.

Ми тобі те все розкажем,

Будь лиш любим гостем нашим,

Гарне море в нас зелене.

С ф і н к с

Ти не вір їм, то ж сирени!

Так, як Улісса чар зв'язав,

Тебе хай наша рада зв'яже:

Знайди Хірона, він покаже

Тобі усе, як я сказав.

Ф а у с т   відходить.

М е ф і с т о ф е л ь

(незадоволено)

Що то за птиці — крячуть бридко,

Лопочуть крильми швидко-швидко

І так летять, що ледве видко, —

Стрілець не влучить їм і в слід.

С ф і н к с

То зграя бистрих стимфалід[174] —

Летять, як вихор, прудкокрилі,

Коли б не Геркулеса стріли,

То їх нічого не взяло б.

В них гусі ноги, орлій дзьоб,

Вони нас крякотом вітають,

Бо всіх за родичів вважають.

М е ф і с т о ф е л ь

(ніби аж злякався)

А що ж за погань там шипить?

С ф і н к с

Та не турбуйся дуже нею,

То голови гадюки із Лернею[175],

До тулуба вже їх не приліпить.

Та що це сталося з тобою?

Уже нема в тобі спокою…

А, бачу, бачу… Ну, іди,

Коли схотілося туди;

Чого ж вертіти головою?

Красунь там є на всі лади:

То ламії[176], дівки любливі,

Усміхливі і жартівливі;

Усього діб'ється од них

Сатир, зухвалий козлоніг.

М е ф і с т о ф е л ь

А як вернусь, я ще вас тут застану?

С ф і н к с

Іди собі до того каравану.

З Єгипту ще привикли ми царить

На протязі тисячоліть,

І як до себе слушну шану чуєм,

То днями сонця й місяця керуєм[177].

Як верховний суд народів,

Сидимо між пірамід,

І нічого нам не в подив —

Мир, війна, потоп, весь світ.

НА ДОЛІШНЬОМУ ПЕНЕЇ

П е н е й[178], оточений   п о т о к а м и   й   н і м ф а м и.

П е н е й

Очерете, колихайся,

Ти, комишу, коливайся,

Верболози, шелестіте,

Ви, тополі, шарудіте,

Не доспав я, не доснив!

Бо якийсь непевний трепет,

Звідусіль таємний шепіт

Всі потоки пробудив.

Ф а у с т

(виходячи на річку)

Чи примарилося знову,

Чи я чую людську мову?

Понад берегом імлистим,

Поза хащем густолистим,

Хвиля лагідно хлюпоче,

Легіт любо щось шепоче.

Н і м ф и

(до Фауста)

Лягай та полежиш

В затишнім куточку,

Всі болі, всю втому

Приспи в холодочку.

Хто муки набрався,

Спочинути рад

Під шепіт, під шемріт,

Під журкіт наяд.

Ф а у с т

То я не сплю! Які розкоші!

О юні постаті хороші,

Це ж я насправді бачу вас,

Немов якого чару повен!

Чи це видіння, а чи спомин?

Являлись ви мені вже раз.

Між буйних зарослів долини

Тут не один струмочок лине —

Леліють тихо, ледь дзюрчать;

Та ось в одно злились потоки,

І став постав із них широкий,

Простора і прозора гладь.

Там молоді тіла жіночі

Подвійним чаром ваблять очі.

Свічадо вод відбило їх:

Ті поринають вглиб сміливо,

А ті ступають боязливо;

Гармидер, галас, гомін, сміх…

Чому б на них не любувати,

Жадібних зорів не втішати, —

Та мрія далі все біжить:

Там за рясним зеленим листям,

На ложі ніжнім, запашистім

Цариця-вродниця лежить…

Диво дивне! З бухт затишних

Випливає ґроно пишних,

Величавих лебедів.

Плинуть лагідно, спокволу,

Кожен повен задоволу,

Гордо голову підвів…

Та один, за всіх гарніший,

І пишніший, і сміліший,

Обігнав товаришів,

Розпустивши пера білі,

Розгойдавши хвильно хвилі,

У святилище заплив…

Всі інші плавають по ставу,

Прибравши грізную поставу,

А ті й змагатись завелись,

Аж полякалися служниці,

Що їм уже не до цариці, —

Аби самим уберегтись.

Н і м ф и

До лужка, до бережка

Прихилімо, сестри, вухо —

Бо, здається, здалекá

Кінський тупіт чути глухо.

Як би взнати, що за гість

І яку несе нам вість?

Ф а у с т

Загуло, заколивало,

Справді, хтось там мчиться чвалом…

Яка краса!

Звершаться чудеса,

І я її дістану,

Єдину, незрівнянну.

Все ближче й ближче верхівець —

Сміливець, видно, і мудрець —

На сніжно-білім румакові.

Я знаю, що це за один —

Філіри[179] славнозвісний син.

Хіроне, стій! Зі мною стань до мови!

Х і р о н

Чого тобі?

Ф а у с т

            Придерж лишень ходи!