Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

Так-так, Медведю, гарний і бідний! Краса вічна. Ну, подумайте самі об’єктивно, холодно: не правду я кажу?

К орній. А, маєш. «Подумайте». Та хіба тільки треба «подумать», щоб усе добре було? А тут (б*є себе в груди) подумаєш? Єсть тут щось, і ніякі думання нічого не поможуть... Маєш... І ті також говорять: «Подумай». Ну, і думаю, ну, і що? От і єсть. А те, що тут ніяких дум, не розуміє. От і вже, «Подумай»... А Боже, Боже! (Сильно зачісує руками волосся назад.)

Сніжинка (якийсь мент мовчить. З усмішкою). Так... Значить, ви — не артист. Я помилилась. Я думала, що в вас велика сила і ви дасте щось надзвичайне. А що ви дали досі? Нічого. Декілька малюнків, які зараз же й продали, бо у Лесика пелюшок не було, бо Лесику було холодно і треба було дров купить, бо Рита заслабла, і треба було касторки купувати, бо... АІ Фе! Артист з голови до ніг, од мозку до серця мусить бути красою, коли хоче не малюнки дати, а красу, велику й вічну! От що, мій Медведю! Сім’я — це дикі, темні інстинкти, це звіряче, а краса — в чисто людському. Чуєте, Медведю?

К орній. А-а, все можна сказати, все... Та що з того? Може, й так. Тільки ви все-таки... не так. Що таке краса? Що таке людське? А... все можна сказати. Все, Сніжинко, можна сказати... Так-так. А що я не дав нічого, то правда, е-е, правда... Але дам, Сніжинко, дам!

Сніжинка. Не дасте.

К о р н і й (стукає кулаком по столі). Дам!

Сніжинка. Не дасте.

Підскакує гарсон:

— Месьє?

Корній (здивовано). Я... нічого. А проте... Дайте мені... пляшку коньяку і дві чарки. Найміцнішого.

Сніжинка. Може, не треба, Медведю?

Корній. Не треба? Ні, давайте... Треба. (Гарсон біжить до стойки і зараз же приносить.) Дам, Сніжинко! Мушу дати, бо розірве мене те, що от тут... (Показує на груди.) Мушу. От і єсть. Хочу не хочу, а мушу.

Сніжинка. О-ля! Так вам і дозволять!

Корній. N6, маєш! Хто мені не дозволить?

Сніжинка. «Священний очагсім’ї», пелюшки, Мед^. ведю!

Корній. Ні, цього не буде... Це мусить якось інакше. От хай все це якось... той... І вже інакше... Так неможливо. А, ні, так уже далі неможливо! Або хай вона теж заробля, або десь Лесика дати... Я не знаю, а, Боже, я нічого не знаю ще, як там, але так неможливо далі. От і вже. (З мукою.) Сніжинко, вірите, мене душить отут (показує на груди), я не можу! От не можу, та й усе. Я мушу щось дати... Я вже мушу! Я не можу дрібничок... От це полотно, я хотів дати щось таке, ідо мусить... що віки ^життя мусить пронизати ОДНОЮ ниткокк Розумієте, Сні-жинко, провести нитку через* усе життя, як бублики нанизати на неї те, що у всіх віках було й буде. От так його понизати, та й уже. Ну, і от... Дрібниця — триста-чоти-риста франків, і все к чорту. І вже маєш... Нема нічого... І от єсть тобі... А, Боже!

Сніжинка (наспівує):

Si voulez de l’amour,

Dépêchez vous toujours.

Ні, Медведю, нічого ви не дасте. Малюйте пелюшки, єдине вам зосталось; товстенькі буржуазки будуть купувати й вішати над колисками своїх товстеньких бебе!.. Ха-ха-ха! Закиньте вічне, воно не має ніякого відношення до буржу-азок. Зате матимете батистові пелюшки для Лесика. Ну, наливайте, вип’ємо за батистові пелюшки! Ха-ха-ха!

К орній. Ні, за вічне... Сніжинко. (Наливає.)

Сніжинка. Ну, а признайтеся, болить серце за кігтями Пантери? Га? Признайтеся.

Корній. Пийте, Сніжинко. І не смійтеся з мене... Ви дуже гарна, а коли смієтесь з цього, то не гарно. Вибачте... але правда.

Сніжинка. О? Я гарна? Ви думаєте?

Корній. Дуже гарна. В вас пірнути можна...

Сніжинка. Чом же ви не пірнаєте?

Корній. Е, Сніжинко... Ну, за вічне! (П’є.)

Сніжинка. Ні, відповідайте. Я хочу знати.

Корній. Пийте краще. Не все треба знати...

Сніжинка. Пелюшки не пускають?

К о р н і й. Не треба сміятись... Не треба. Сніжинко. В пелюшках теж красщ.. Ах, краса, краса і в них... Е, наливаи-^о ще! Все одноГяк той казав... Тільки не смійтесь.

Сніжинка. Ая хочу з вас сміятись! Хочу сміятись до... сліз. Медведю! Чуєте, до сліз! І знаєте через що? Сказати? Га? Сказати? (Хвилюється.) Ну що ж, і скажу! Через те, Медведю, що... що люблю вас. Чуєте, люблю... О, ви червонієте?.. Так-так, люблю. Але не так, як... Ні, я не буду про неї говорити. Чуєте? Я не буду про «неї» говорити. Я люблю вас так, що ви дасте дійсну красу. Я красою оточу нашу любов, такою красою, що з-під ваших рук може вилитись тільки краса. Чуєте, мій великий Білий Медведю? Але для моєї любові треба бути вільним, моя любов не в’яже і не знає зв’язаних, моя любов — тільки любов. Чуєте, Медведю? Хочете випити за мою любов? Хочете? (Хвилюється.)

К о р н і й. Сніжинко. А, Боже! От єсть... Сніжинко, луч-че мовчіть, бо вийде не краса, а... Це все не так. І не те...

Сніжинка. Чому не говорити про це?

К орній. Не треба... Не зараз... Я нічого не знаю... Де... вона?! (Стукає кулаком по столі.)

Сніжинка (глухо). Вона з Муленом.

Корній. А, з Муленом!.. Вона з Муленом. Розуміється, вона з Муленом.

Сніжинка. Ви її любите?

Корній. А я знаю, чи я люблю її, чи ненавиджу? Я знаю? Вона здушила мене, от що я знаю! От це я знаю...

Коло другого столу часто чуються викрики захоплення, тихе читання поетеси.

Сніжинка. Хто сильний, той все з себе може скинути.

Корній. О, не все... А, вибачайте, не все. Віків з себе не скинеш... Ха! А Лесик і Пантера — віки. Розумієте, Сніжинко? Ні? А, бо ви — Сніжинка. Ха-ха-ха! Ну, вип’ємо за віки, коли так, і за... Сніжинку, і за красу, і за... за... Пийте, Сніжинко. За Пантеру не хочете? Ха-ха, о, вона — справжня Пантера! Ну та нічого. А, нічого... (П’є, наливає, знов п’є.)

Сніжинка (раптом, ненатурально регоче). Ха-ха-ха! А ви й повірили,