Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Чув, і що з того? Чутки то ще не все. Ні, ми не маємо права вірити всьому, що чуємо.

На деякий час запала тиша, брат стояв глибоко занурений у власні думки, а я роздивлявся на всі боки.

- Тож як не Прешен…куди ми подінемося далі?

- Далі на північ не має сенсу йти. Так? Залишається одне. Час завертати на захід, до гір. Тож, Другець. 

- Другець, - повторив я за братом. - Але ж там…

- Там бачили Едасу, я знаю. 

- Тож ми таки йдемо до “Трьох Башт” як велів Колодар?

- Дійдемо до того клятого трактиру, нас впізнають, вкажуть дорогу, а там якось…домовимося і рушатимемо далі самі. Подивимося…Я маю поміркувати.

- І ночуватимемо там?

- Е ні, хоч Другець і в рази менший і тихіший за Прешен, проте на ніч браму, напевне зачиняють, як і всюди. До того ж…ми не відаємо, що саме там коїться. Треба бути обачними.

- А ти не боїшся, що нас помітять у більш тихому місці?

- Ймовірно. Проте наразі це менша сковорідка, на яку ми можемо потрапити. І ще - це прямий шлях до кордону, до Гортмрату, до нашої мети.

Мені знову стало моторошно, коли обличчя вкотре запалало і я відчув, наче на мене хтось дивився.

- Може, зійдемо зі шляху? Мені щось тут не дуже…затишно, - проторохтів я, боязко вдивляючись у навколишню темряву.

Родосвіт похитав головою:

- Ні, не зараз. Трактом швидше дістанемося міста. Не можемо втрачати ані тіні. До того ж, ці лісі не виглядають надто дружніми. Діставай лижі.

До Другеця дійсно було недалеко, але як і сказав брат, ми заночували на одному зі зруйнованих хуторів, що лежали по обидва боки від дороги. Звідти я не міг бачити браму, проте бачив світло, що відлунювалося від містечка.

- Обережність не буде недоречною. Ми гадки не маємо що зараз коїться у Другеці. Навіть, якщо браму не зачинили на ніч, вранці буде легше роздивитися що до чого.

Я не сперечався. Тільки перед тим як остаточно заснути подумав про ворона, здається той остаточно загубив нас. 

Перед Другецем лежали самі тільки спустошені поля і руїни ферм, напів занесені снігом, тому нічого дивного не було у тому що я очікував побачити звичайнісінький хутор з напіврозваленими домівками. Проте - побачив справжнє місто, оповите високою стіною, що збігала на захід і схід, і кінця її не було видно. Щоближе ми підходили, то чіткішим і гучнішим ставав гул, джерело якого я ніяк не міг з’ясувати. Поки брат не вказав мені на скелі, що височіли з іншого боку Другецю. Навіть звідси, я міг бачити, прямо з тих скель стирчали якісь приспособини. Вони ходили ходором, згиналися як ті коліна і знову випрямлялися. Гігантські зуби челюстей тих пристроїв тягли щось з глибини землі. Струмком віддавався грім, коли вони працювали, і скрізь відчувався запах свіжої землі, піднесеної на поверхню величезними ковальськими руками, які були виткані зі скал та заліза. 

- Що це таке? 

Родосвітові не довелося пояснювати про що саме йшлася мова. Він відразу кивнув у бік скель:

- Другець стоїть на копях заліза і вугілля. Все місто зайнято видобутком.  

- Ти що, бував тут раніше?

- Давай-но краще крокуй вперед. І рота тримай за засувкою.

Я послухався, і від серця трохи відлягло коли я побачив вцілілу стіну з вартовими на ній і відчинені ворота у місто. Та я поспішив радіти.

Удавши з себе мисливців, що відстали від свого загону, ми зайшли у місто крізь східні ворота разом із невеликою юрбою крамарів, що везли до Другецю свічки, мило та інші дрібнички з Мілешу. Ті наче не зважали на те що у місті було небезпечно, хоча, поміркував я, вони могли дозволити собі бути необачними - до міста заїздило аж надто багато возів, як на мене. Родосвітові це також не сподобалося, судячи з його напруженого обличчя.

Вартові не звернули на нас майже жодної уваги, і я вже з більш легким серцем попростував за братом по головній, проте брудній вуличці повз дрібних крамничок і напівпустий риночок до площі. А там вже виднілася ратуша, старезна будівля, яка, здавалося, от-от впаде. 

Брат озирався навколо, і голова його опускалася все нижче і нижче. І я розумів чому.

- Чи тут буде хоча б одна людина окрім нас? - спитав я пошепки, а Родосвіт відповів лише: 

- Насунь шапку до самого носу, дивись під ноги, - звелів він і сам сховав обличчя як міг за платком. 

Ми минали вже котру вуличку, але так і не побачили жодного склавоса. Я б навіть зрадів розбійнику з південних земель чи гмуру. Але ні, скрізь лише височенні, як ті ялини, синьошкірі альви. На нас вони не дуже зважали; занурені у власні справи вони приділяли нам не більше уваги ніж бродячому псові. Якщо хтось із них і помічав нас, то крім кількох зневажливих поглядів нам нічого не дісталося.