Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так у поліції сказали, — прокричав Адамчик, допомагаючи Огірку піднімати над сидіннями дашок. — А про Топчія городовий повідомив. Удалося вирватися. Пощастило, що з водяників. — Гей, мерзото, не хочеш панам допомогти? — крикнув на канькача жандарм. Візник ліниво зліз із передка й одним махом наставив захисний дашок. Його очі незадоволено блиснули. Канькач покосився на Тюрина і похитав головою, мовляв, «ой і погане в тебе товариство, паничу».
— А городового звали Кукіш? — перепитав Тюрин.
З обох боків його затисли жандарми.
— Може, і Кукіш, а може, і Шиш, — весело проказав Адамчик, загортаючи тютюн у самокрутку.
— На кого працюєте, служиві? — однією рукою Тюрин схопив Адамчика за горло, а другою вихопив револьвер і застромив його під звірине підборіддя Огірка. — Срібні, заговорені. Встигну поцілити. А я, як ви знаєте, неубієнний. Тож не смикайтеся. Де я буду, знав лише Рапойто-Дубяго… — (Думка про зраду людополіціянта обпекла). — А ні Кукіша, ні Шиша городового-водяника у поліції немає. Ще й вигадати таке — Топчія загризли! — (У голові промайнула болюча думка: «Добре, що не здогадалися використати Василину»). — Тож погоріла ставка. Кажіть, звідкіля будете? — Тюрин для певності стисну руку на шиї у коротуна. Адамчик почав задихатися. Зооморф крутив очима, але цівка міцно впиралася у підборіддя.
— Голубєв. Вальдемар прислали, — прохрипів Адамчик.
— Так би одразу і сказали, — посміхнувся відживлений. — Давно мрію його побачити.
Решту шляху подолали мовчки. Майже розвиднилося, коли дісталися річкового порту. Темні дерев’яні ангари підпирали свинцеве небо. Сніг гасив будь-які звуки. Довелося поблукати, доки офіцер указав на ангар і відчинив двері.
Всередині пахло мишами, задавненим повітрям і небезпекою. Нагорі стукнуло духове вікно. Як у дешевій постановці, промінь світла упав з дірки під стелею. На його тлі білим попелом осідав на дивну конструкцію сніг.
Тільки ближче Тюрин зрозумів, на що лягали крижинки. На корабельних мотузках, під стелею, наче муха у павутинні, звивався і стогнав чоловік.
Тюрин задер голову і проґавив мить, коли зооморф схопив його за руки. Огірок виявився навдивовижу дужим. Адамчик ударив відживленого під коліна. Зооморф потяг за руки і змусив Тюрина вигнутися, як на дибі. Олександр Петрович відчув, як захрустіли суглоби. Ще трохи — і зооморф їх порве. Тюрин хотів хвицнути, але здоровань штовхнув його на підлогу і привалив усією масою. Відживленому здалося, що ті самі руки гамселили його у Лаврі. Він спробував дістати револьвер, але зооморф тримав, наче у лещатах. Поки Тюрин звивався під хваткою зооморфа, Адамчик обплутав йому ноги товстим ланцюгом. Зооморф одним ривком підняв поліціянта і посадив на стілець, що стояв точно під підвішеним чоловіком.
Тюрин недооцінив Огірка. Ще не бачив такого зооморфа. Мав пудові кулаки і люту силу. Було неможливо чинити опір. Адамчик закінчив зав’язувати руки.
— Гарненьке рандеву, я ж сам прийшов на зустріч. Думав, вип’ємо, потеревенимо у доброму товаристві, — Олександр Петрович криво посміхнувся і сплюнув.
— От тобі достойне товариство, синьопикий, — кощ на мотузці, — Адамчик теж сплюнув. Товариська личина злізла.
Тюрин знову подивився на нещасного. Студентська уніформа звисала з понівеченого тіла благеньким шматтям. Кощ рикав і пускав голодну слину. Тюрину здалося, що він відчув гарячі краплі на своїй щоці.
Раптом Адамчик кивнув головою в темряву і відійшов. З тіні випливла худа фігура у чорній шинелі й низько насунутому форменому кашкеті.
— Мені переказали, що ви мене шукали? — з темряви, ніби зображення під час проявлення, показалося вилицювате молоде обличчя. Над губою чорніли елегантні вусики. Очі були темні, немов порожні.
— Вальдемаре Степановичу, радий був би подати руку, але не можу навіть випростати ноги. Навіщо ця комедія? Я сам до вас їхав, — зло кинув Тюрин. Міг лише крутити головою, Адамчик із зооморфом добре постаралися, сповили ланцями, наче немовля. — Що ви пообіцяли Рапойто-Дубягові за зраду?
Тюрин гадав, що вивчив людополіціянта. Вважав його принциповим і стриманим. У відділку жартували, що всі купці міста не здатні скластися на хабар, який би зацікавив Рапойто-Дубяга.
— Навіть найстійкіші пливуть, коли мова йде про родину, — Голубєв хижо посміхнувся. — Я пообіцяв розказати, де його брат.
— Але Сашко Хоменко помер. Ви не зможете довго водити за ніс Рапойто-Дубяга. Він зрозуміє, що ви брехло, і прийде по вас.
Голубєв скривився, наче від ляпасу, підійшов трохи ближче і помахав аркушами.
— Це вже не матиме значення. Я отримав те, що хотів.
З тіні вибіг Адамчик, запопадливо підпалив сірника і підніс до паперів. Вони спалахнули веселим червоним полум’ям.
— Аркуші з зошита Богрова з вашим ім’ям? Думаєте, уб’єте мене, і про це ніхто не дізнається. Я знаю, що у вас на шкірі знак Апі. Це ви відродили таємну організацію? Геніальна ідея водночас керувати групою змієпоклонців і товариством нечистененависників, — майже закричав Тюрин.
Голубєв кинув на підлогу недопалки і театрально вклонився.
— Таємну організацію змієпоклонців, як ви це називаєте, — посміхнувся Вальдемар, — відродив ваш батько.
Тюрин відчув ніби удар по голові. Думки плуталися, єдине, чого хотілося, — врізати по тарганячим вусикам, розмазати гидотну посмішку і змусити забрати слова назад. Відживлений напружив м’язи, ланцюги лише зарипіли.
— Родина — найбільша слабкість будь-якої живої істоти. Чи навіть мертвої, — Голубєв задоволено спостерігав за реакцією Тюрина. — Я дивлюся, деякі сімейні таємниці вам не відомі. Ох уже ці батьки! — Голубєв заклав руки за спину і зробив кілька кроків уздовж стіни. — Думають, якщо не розказувати дітям страшних історій, ті самі про них не дізнаються? Так от, ваш батько розбудив Апі й тим спричинив низку подій. У Києві з’явилися кощі. А сліпа почвара, тільки-но знайшла чергового ідіота для виконання наказів, почала шукати сина, — Голубєв розвернувся до Тюрина, округлив очі й по-акторському розвів руками. — Як можна знайти Змія серед хлопчиків з людей або з мерзоти? Не дивно, що тисячу років тому Змій від неї відцурався. Вона вже тоді була несповна розуму. Але… — Вальдемар на мить замислився. Його голос зазвучав інакше. — Перевіряючи, Апі торкалася дітей. І цей доторк, це тавро, як на худобі, щось із нами зробило. Всі, хто отримав знак, стали іншими: сильнішими, талановитішими, а ще лютішими, сповненими ненависті. Такий от подарунок від божевільної матері Змія. Не всі можуть витримати її знак. Цегет застрелився. Богров, йолоп, убив прем’єра і повісився.
— Але не ви. Вам, я бачу, все подобається, — похрипів Тюрин.
— Як не дивно. Мітка Апі ніби додала мені сил зрозуміти, що найважливіше позбавити світ вашого смороду, — Голубєв нахилився зовсім близько. Його ніс майже торкався щоки Тюрина. Вальдемар втягнув повітря і скривився. — Жахливого пекельного смороду нечисті. Тому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна», після закриття браузера.