Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Відповіді на своє запитання я не чекаю.

— Так. Я можу йти?

Киває. Швидко відчиняю двері й мчу до під'їзду.

Я в житті так швидко не бігала. Ловлю себе на тому, що начебто пора заспокоїтися, але всередині розростається буря. Добігши до під'їзду, різко зупиняюся, щоб знайти ключі. Піднімаюся сходами, насилу придушуючи тремтіння. Зовні — холодна маска, байдужість. Але варто увійти до квартири, як усе це руйнується.

Нижня губа починає тремтіти. Я до болю її закушую. Повільно видихаю через ніс. Захар знав, куди бити. Слова про маму зачепили набагато глибше, ніж я очікувала.

У машині в мені моментально закипіли всі старі образи. Але зараз стає ще гірше. Від усвідомлення, що це мама через мене... розриває серце на частини.

Що якщо це правда? У руках усе ще тримаю свій телефон. Дивлюся на нього як заворожена. Потім проходжу в кімнату, ставлю на зарядку.

Заплющую очі. Чекаю, поки відпустить і хоч трохи полегшає, але нічого подібного не відбувається.

Ну що, Юлю, догралася?

Погляд знову повертається до смартфона. Думки атакують, немов розлючені бджоли. Пальці тремтять, але я так і не торкаюся екрана. У голові проноситься тисяча «що якщо». У такому стані легко зробити те, про що потім пошкодуєш.