Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

— Вірно. Нам потрібен кинджал для Єви. А краще два.

Густі брови велетня поповзли вгору, коли він окинув мене уважним поглядом.

— Он воно що... Ну ходіть, покажу, що в мене є.

Провівши нас до одного з високих стелажів, на полицях яких впереміш лежали ножі, кинджали й короткі мечі, коваль махнув Асові:

— Покажи сам, у мене робота стигне.

І пішов до ковадла. Лишившись удвох, я повернулась до полиць і розгублено пробурмотіла:

— Я не знаю, який вибрати.

— Я допоможу.

З цими словами під рівномірний стукіт молота Біргера він став витягати кинджали сам — прості й вишукані, довші й коротші. Приміряв їх на власну руку, вдивлявся у лезо. Якщо йому щось не подобалося, клав назад. Деякі, що пройшли його перевірку, давав потримати мені.

— Перш за все, тобі має бути зручно його тримати. Руків’я має бути не надто вузьке й не надто широке, щоб не вислизати з долоні.

Кивнувши, я спробувала потримати в руці кілька кинджалів, поки не знайшла саме той. Легкий, але гострий, з руків’ям, по якому звивалися лози плюща, вирізьблені по металу. Я легко могла уявити себе з ним, на відміну від довгого й важкого меча.

— Цей.

Оглянувши мій вибір ще раз, цього разу уважніше, Ас кивнув і поніс його до Біргера. Поки він домовлявся про виготовлення кинджала-близнюка й оплачував роботу велетня, я повільно прогулювалася вздовж високих стелажів. Чого тут тільки не було — від зброї усіх видів і розмірів до предметів побуту. Задивившись на витончену оздобу невеличкого дзеркала на тонкій ніжці, по обідку якого вилися лози винограду, я не одразу помітила, як за спиною зупинилась тінь.

— Подобається?

Підскочивши, я приклала долоню до грудей.

— Я тебе не помітила, — пробурмотіла я, шукаючи поглядом господаря кузні. Той уже порпався в ящиках, шукаючи потрібні для роботи інструменти.

Очі Асгейра пом’якшились.

— Не хотів тебе налякати. Кинджали можна буде забрати завтра.

Я кивнула, розглядаючи наші відображення у дзеркалі. Милуючись тим, як гарно ми виглядали разом, хоч і так сильно відрізнялися. Помовчавши, Асгейр сказав уже тихіше:

— У нас є вільних пів дня. Хочеш прогулятися? Тут стане ще спекотніше, коли Біргер відкриє заслінку печі.

Куди ж іще спекотніше?

Змахнувши краплю поту з шиї, я розрила комір сорочки трохи ширше й кивнула. Асгейр прослідкував за моїми рухами, немов заворожений, і підступив трохи ближче. Нас розділяли якісь сантиметри, коли він, досі не відпускаючи мій погляд у дзеркалі, підняв руку і торкнувся пальцями вигину моєї шиї. Від легкого доторку я розплавилась, мов метал у вогні, а він тим часом вже прибрав пальці. Лише тепер я помітила, що його пальці зачепили пасмо волосся, що вибилось з коси й прилипло до вологої шкіри.

Метушня Біргера відійшла на задній план. Не в силах зупинити себе, я розвернулась і знову підняла очі на воїна. Він ледь помітно хмурився, поки вплітав тонке пасмо назад у зачіску, а я стояла, боячись поворухнутись. Закінчивши, Асгейр помітив мій погляд. В сіро-блакитних очах промайнуло здивування, але замість того, щоб відступити, Асгейр затримав руку на моїй косі.

— Якщо не збираєтесь більше нічого купляти, — рознісся по кузні громоподібний голос, — то йдіть собі.

Я здригнулась, а Асгейр повільно прибрав руку. Ми одночасно повернулись до Біргера. Виявилось, він уже залишив ковадло і стояв біля печі, вперши кулаки розміром з мою голову в боки. Попрощавшись, ми поспішили надвір.

Крокуючи за Асом до виходу з міста, я вже майже не звертала увагу на химерні будинки й обличчя ремісників. Не слухала перепалку ткалі з візником, що залишив свій віз просто перед її дверима, затуляючи прохід. Я просто йшла, дивлячись собі під ноги, і обдумувала слова Луїзи.

«Ні на кого іншого він не дивиться так, як на тебе».

Чи були почуття Асгейра справжніми? Чи можу я вірити його почуттям? Вірити в те, що вони не зникнуть, коли настане час?

Помітивши мою задумливість, Асгейр дочекався, поки ми вийдемо з міста, і переніс мене на вже знайому скелю. Під нашими ногами шуміло море. Вітер шаленів, розтріпуючи волосся, а хвилі несамовито бились об тверду стіну Асгарду, підкидаючи бризки до самого верху. Я ж стояла, вдивляючись у горизонт і згадуючи лист матері.

Я завжди любила проводжати заходи сонця. Це було моїм ритуалом, тим, без чого я не могла уявити жоден вечір. Можливо, я відчувала, що небесне світило означало для мене більше, ніж для інших? Чи здогадувалась, що воно поглинуло мою маму, яка не знайшла в собі достатньо сил, щоб жити, навіть заради мене?

Я не знала.

Стоячи на краю світу, що став мені ближчим за рідний, я більше не відчувала смутку. Були лише руки Асгейра, що м’яко обхопили мене, притискаючи до себе. Мою спину зігрівало тепло його широких грудей, а глибоке рівномірне дихання луною озивалося всередині. Я відчувала, як моє власне дихання підлаштовується під його, ніби ми були єдиним неподільним організмом — одним цілим.

І тут, проводжаючи черговий захід сонця, я раптом збагнула.

— Навіть якщо Вьор дійсно напророкувала мені смерть, я не шкодую, що зустріла тебе.