Читати книгу - "Академія трьох стихій , Ольга Іваненко"

- Тоді, все стає на свої місця, - усміхнулася я. - Залишилося, тільки, Райану якось натякнути на це.

- Не варто, - похитала Тіффані головою. - Нехай все йде своєю чергою. Треба ж їй навчитися будувати своє особисте життя.

- А ти психолог! - усміхнулася я. - Це ж треба, як тонко помічаєш нюанси у відносинах.

- На відміну від деяких, в мене було їх більш ніж достатньо, - запишалася блондинка.

- Головне, не кількість, а якість, - невдоволено хмикнула я.

- А в тебе була та якість? - з викликом подивилася на мене співрозмовниця.

Не встигла я нічого відповісти, як в розмову встряв почервонілий Джейкоб:

- Може, припиніть при дитині про відносини хвалитися? - ображено запитав він. - Мені неприємно це слухати.

- Дитино, тобі чотири сотні шістдесят п'ять років, - нагадала я йому. - Час не червоніти, коли дівчата про хлопців сперечаються.

- Ти мене не розумієш! - завив він.

- Які знайомі слова, - засміялася я. - Ну, вмовив. Не будемо при тобі сперечатися. Та й, не люблю я сперечатися.

Здається, мої слова ще сильніше образили хлопчика. Він насупився й відвернувся від нас. Звичайно, я не розуміла його. Прожити стільки років, будучи дитиною та перемішати в собі життєвий досвід з дитячою безпосередністю, не так, вже, й, просто.

- Пробач, Джейкобе, не хотіла тебе образити, - звернулася я до хлопця, який зупинився, продовжуючи дивитися вдалину. - Давай миритись. Ти ж сам казав, що нам треба поспішати.

Хлопчик обернувся до нас. На його обличчі був відображений сильний переляк. Хлопчик дивився на нас розчепіреними очима, а його губи безмовно щось бурмотіли.

- Дрібний, що сталося? - насторожилася Тіффані. - Не лякай так нас.

Але він продовжував ворушити губами й дивитися в одну точку.

- Джейкобе! - я схопила дитину за плечі та злегка потрусила його, боячись зробити йому боляче, але змушуючи включитися. - Скажи, що відбувається.

- Мерагамільон! – ледь чутно прошепотів він. - Нам кінець! Ми приречені!

- Це той самий? - я кивнула на руку, оголюючи смуги, з яких ми недавно складали це слово. - Але, він же зовсім маленький. Я його бутербродом годувала. Він не заподіє нам шкоди.

- Не знаю, кого ти годувала, але цього бутербродом не нагодуєш, - Треба щось робити.

- Як далеко він? - запитала Тіффані.

- Зовсім поруч, може, хвилин десять в нас є, - хлопчик виходив тремтінням.

- Ми встигнемо, - твердо сказала я. - Веди до входу в світ, де треба залишити Райана.

- Добре, - закивав хлопчик та майже побіг.

Ми пустилися за ним, сподіваючись, що не перевернемося з коляскою, яку везла Тіффані.

А я все ще дивувалася, чого боятися двоголового курчати, який недавно бився з моєю кросівкою та явно програвав в нерівній сутичці. Але, якщо вже дитину так він лякав, варто було поквапитися.

Ліфт привіз нас на потрібний поверх. І вже попереду з’явилися сходи, за допомогою яких ми потрапили сюди.

Розуміючи, що коляску ми не зможемо котити по сходах, я відстебнула хлопця й приготувалася брати його за ноги, здогадуючись, що блондинці буде гидливо торкатися їх.

Тіффані зрозуміла мої дії та, обхопивши Райана за груди, почала діставати його з коляски.

Я всіляко намагалася допомогти їй, підтягуючи його за ноги.

Незабаром ми підняли його, а Джейкоб відштовхнув коляску подалі.

- Бігом, поспішайте! - нервував він.

Нічого не залишалося робити, як підійматися по сходах, тягнучи Райана, немов мішок картоплі, та сподіваючись не повідбивати йому спину сходинками.

- Якщо ми виберемося, я його посаджу на веганську дієту, - скаржилася Тіффані. - Він таким важким виявився.

- Я б на це подивилася, - усміхнулася я. - Скоріше, він схудне від того, що буде тікати від тебе зі спаржею в руках.

- Швидше, він зовсім поруч, - підганяв нас хлопчик.

І ось, ми опинилися у відділі з капсулами. Тут було як раніше спокійно.

- Покладемо його біля його капсули, - повідомила я. - Її легко знайти. Вона з фантиками.

Тіффані кивнула, і ми потягли його через ряди однакових камер з людьми. А Джейкоб залишився біля сходів чатувати.

Незабаром знайшлася капсула Райана, та ми посадили його біля на неї.

- Гей, прокидайся, - звернулася я до хлопця й поправила його чуба. - Ми на місці. Давай. Тобі вже не загрожує інший маленький світ. Ти тут, і тепер все буде добре.

- Він тут! - заволав хлопчик. - Біжимо! Не можна, щоб він знайшов це місце!

- А як же Райан? - хотіла заперечити я, але хлопчик уже спускався сходами. - Ну, друже, сподіваюся, ще побачимося. Не покидай нас, будь ласка. Нудно буде без тебе.

Тіффані схопила мене за руку і я, не пручаючись, побігла на вихід. Та, лише, спускаючись, ще раз обернулася на Райана, не знаючи, чи побачимось знову.

Він був так само нерухомий та блідий.

Спускалася я в жахливому настрої. Всі думки мої були прикуті до друга. Тому, я не до кінця усвідомлювала, що відбувається, поки не побачила величезну тінь, що пролетіла повз нас, коли ми спустилися.

- Бігом звідси! - заволав Джейкоб та помчав з небувалою прудкістю.

Ми насилу встигали за ним. Я обернулася й побачила страшного двоголового монстра з розмахом крил в добрі десять метрів. Звичайно, з таким домовлятися нема сенсу.

Чи виріс так швидко мій малюк, або це було не ім'я, а вид істоти, я так і не зрозуміла. А питати зараз було не найкращою ідеєю.

Ми намагалися бігти щосили, але істота стрімко наздоганяла нас.

Він був настільки близько, що я чула шелест його крил та важке міцне дихання.

Будучи зовсім близько, мерагамільон видав бойовий клич та замахнувся дзьобом однієї їх голів, щоб атакувати нас. Здавалося, ось і прийшов нам кінець. Боротися з таким монстром було марно, враховуючи наші вміння.

Джейкоб почав кричати незнайомі мені слова, можливо, якісь заклинання. А Тіффані просто верещати, від чого остаточно в голові все перемішалося.