Читати книгу - "Зелена миля"

— Спускайся в тунель і чекай біля каталки, — розпорядився я.

Персі важко проковтнув слину.

— Поле, слухай. Я не знав…

— Замовкни. Спускайся в тунель і чекай біля каталки. Зараз же.

Він знову ковтнув, скривився в гримасі, наче це завдало йому болю, але пішов до дверей, за якими відкривалися сходи в тунель. Порожній вогнегасник він тримав на руках, наче то було немовля. Повз нього пройшов Дін зі стетоскопом. Я вихопив інструмент у нього з рук і вставив дужки у вуха. Обходитися з ним я навчився в армії, а це як на велосипеді їздити — раз навчився й уже не забудеш.

Я змахнув піну з грудей Делакруа, і довелося змагатися з позивом до блювання, бо від його плоті відстав здоровенний шмат шкіри, він просто сповз так, як злазить шкіра з… ну, ви розумієте. Засмаженого індика щойно з духовки.

— Боже мій! — мало не схлипував незнайомий голос у мене за спиною. — А це завжди так? Чому мені ніхто не сказав? Я б нізащо в житті сюди не приїхав!

«Запізно, друже», — подумав я.

— Виведіть звідси того чоловіка, — звернувся я до Діна, чи Брутала, чи того, хто міг мене чути. Я сказав це, коли вже впевнився, що зможу говорити, не виблювавши на задимлені коліна Делакруа. — Виведіть їх усіх через двері.

Як міг, я набрався духу і приклав диск стетоскопа до червоно-чорного клаптя сирого м’яса, який оголив на грудях Дела. Послухав, подумки промовляючи молитву, щоб не почути ні звуку. І почув те, на що сподівався.

— Він мертвий, — сказав я Бруталові.

— Дякувати Христу.

— Так. Дякувати Христу. Ви з Діном тягніть ноші. Відстібуємо його й виносимо, швидко.

5

Ми без ексцесів знесли його тіло донизу дванадцятьма сходинками й переклали на каталку. Я все боявся, що зварена плоть може зісковзнути з кісток, поки ми його тягнутимемо, — так міцно засів у голові засмажений індик Старого Ту. Але, звичайно, цього не сталося.

Кертіс Андерсон нагорі заспокоював свідків. Намагався принаймні. Велике щастя Брутала, що Андерсона не було з нами й він не бачив, як Брутал зробив крок до голови каталки й уже був розмахнувся, щоб зацідити кулаком у пику Персі, який зі сторопілим виразом просто стояв на місці. Але я вчасно перехопив кулак — на щастя для них обох. Персі пощастило, бо Брутал замірявся на удар такої сили, щоб відлетіла голова, а Бруталу теж було добре, бо якби удар влучив у ціль, він би втратив роботу і, можливо, сам би опинився на нарах.

— Не треба, — сказав я.

— Що значить не треба? — розлючено повернувся до мене Брутал. — Як ти можеш таке казати? Ти ж бачив, що він наробив! Що ти маєш на увазі? Ти дозволиш, щоб він сховався за своїми зв’язками? Після всього, що накоїв?

— Так.

Брутал вирячився на мене з широко розтуленим ротом. Очі в нього аж сльозилися від гніву.

— Брутусе, послухай мене. Якщо ти його вдариш, то, скоріш за все, нас усіх виженуть. Тебе, мене, Діна, Гаррі, а може, навіть Джека Ван Хея. Усі решта, починаючи з Білла Доджа, просунуться вгору на сходинку-дві, а порожнечу, яка утвориться біля підніжжя кар’єрних сходів, тюремна комісія заповнить трьома-чотирма безробітними шукачами хліба. Тобі з того, може, й нічого, але… — Пальцем великої руки я показав на Діна, який втупився вглиб обкладеного цеглою тунелю, де крапала вода. В одній руці він тримав окуляри й вигляд мав не менш приголомшений, ніж Персі. — Але як щодо Діна? У нього двоє дітей. Один старшокласник, а друге дитя от-от до школи піде.

— То до чого все зводиться? — спитав Брутал. — Ми спустимо йому все з рук?

— Я не знав, що губка має бути мокрою, — кволим механічним голосом озвався Персі. Цю розповідь він, авжеж, наготував заздалегідь, ще коли розраховував на злісну витівку, а не на той катаклізм, свідками якого ми всі стали щойно. — На репетиціях вона не була мокрою.

— Ах ти ж падло таке… — почав Брутал і кинувся до Персі. Я знову схопив його й відтягнув. На сходинках проклацали чиїсь кроки. Я підвів погляд, відчайдушно боячись побачити Кертіса Андерсона. Але то був Гаррі Тервілліґер. З полотняно-білим обличчям і фіолетовими губами, наче він щойно поїв пирога з чорницею.

Моя увага знову перемістилася на Брутала.

— Заради Бога, Брутале, Делакруа мертвий, цього вже не зміниш. А маратися об Персі не варто.

Чи зародився вже тоді в моїй голові план? Маю вам сказати, що відтоді я не раз про це думав. Я мізкував над цим протягом багатьох років і жодного разу не прийшов до задовільної відповіді. Та, мабуть, це й не має особливого значення. Багато речей не мають значення, однак це не заважає людині сушити над ними голову, я вже це помітив.

— Ви про мене говорите, наче я пень якийсь, — сказав Персі. Голос у нього досі звучав приголомшено й задихано, наче хтось сильно затопив йому кулаком у живіт. Але він уже трохи опам’ятався.

— Ти і є пень, Персі, — сказав я.

— Гей, як ти…

Лише через велику силу я притлумив у собі власне бажання врізати йому. Десь у порожнечі тунелю скрапувала на підлогу вода; наші величезні спотворені тіні танцювали на стінах, як у тому оповіданні По про велику мавпу на вулиці Морг. Надворі шандарахнув грім, але сюди, донизу, звук проникав, наче крізь вату.

— Персі, я хочу від тебе почути лише одне. Повтор обіцянки завтра написати заяву на переведення у Браяр-Рідж.

— За це не хвилюйся, — похмуро відказав Персі. Він зиркнув на вкриту простирадлом фігуру на каталці й відвів погляд. На мить його очі блимнули знизу вгору на моє лице, та потім він знову їх відвів.

— Так було б найкраще, — сказав Гаррі. — Бо в протилежному разі ти познайомишся з Диким Біллом Вортоном трохи ближче, ніж тобі б цього хотілося. — Невелика пауза. — Ми про це подбаємо.

Персі боявся нас. І, мабуть, боявся того, що ми можемо зробити, якщо він ще ошиватиметься поряд, коли ми дізнаємося, що він вивідував у Джека Ван Хея про призначення губки й про те, навіщо вимочувати її в соляному розчині. Але згадка Гаррі про Вортона пробудила справжній жах у його очах.

Я бачив, що він згадує, як Вортон міцно тримав