Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Я сиділа на лавці біля готелю і рахувала жолуді, які обривав вітер зі старого дуба. Репетиція закінчилася пів години тому, а Воронівського все не було. Слухавку він не брав, тому я написала:

«Можеш мене забрати? Репетиція закінчилася, вже темно».

Через кілька хвилин прийшла відповідь.

«Я не служба таксі.»

Змістовно. І не добавиш нічого.

Проблема зав’язувалася навіть не на тому, що мені не було чим добратися. Я ж у мегаполісі, де безліч транспорту. А на тому, що мені хотілося поговорити з ним без свідків. Дома не вийде. Я гризла себе домислами, що ж зробила не так. Чому він так себе веде? Я з знала, що йому подобаюся. Я бачила це. Його тягнуло до мене так само сильно, як і мене до нього. Може я його чимось образила... А може це через матір? Він знову згадав ту клятву і вирішив від мене сторонитися...

Ця причина видавалася мені найбільш правдоподібною. І я твердо вирішила з ним поговорити, де б він не ховався.

- Можна? – мама постукала, коли я робила уроки.

- Так. – повернулася у кріслі.

Сьогодні вона виглядала значно краще.

- Як справи у школі? Директор не викликав до себе? – її голос все ж здригнувся.

- Ні. – я стисла плечима. – Все гаразд.

Мама переступала з ноги на ногу і, зрештою, сіла на моє ліжко.

- Через три тижні бал. Я записала тебе в салон на макіяж і зачіску. А ще треба вибрати сукню.

Я поспішила повідоми, що сукні нам нададуть організатори. Проте мама лише негативно закивала.

- То для виходу. А на балу ти будеш в іншій. – і подивившись, як скривилася, добавила. – Так заведено, Мішель.

Авжеж я погодилася. Тільки звичної радості в очах мами я не побачила. Натомість вона опустила погляд, струшуючи зі своїх штанів невидимі пилинки. Я напружилася очікуючи якогось незручного запитання.

- Ми з Ігорем хотіли б аби тебе супроводжував на бал Костя.

Я мовчки продовжувала дивитися на неї. Рідко у неї така нерішучість.

- Тільки він не любить подібні заходи. Може ти попробуєш з ним поговорити?

- Я можу спробувати, але не думаю, що він мене послухає.

- Ви посварилися? – якось аж надто лагідно запитала. Мабуть для того аби налаштувати мене на відверту розмову.

Я відвернулася вдавши, що гортаю підручник.

- З чого ти взяла? – пробурмотіла під ніс.

Мама з хвилину помовчала випробовуючи на гнучкість мою нервову систему, а тоді відповіла.

- Костянтин сьогодні повідомив, що переїжджає. Він зняв квартиру і буде жити окремо.

- Як це? – я змилила руками і підручник з фізики полетів на підлогу. – І батько дозволив?

- Вони посварилися сильно. – зітхнула. – Костя зібрав свої речі і пішов. Не знаю що тепер з цим робити. Так, йому є вісімнадцять... Але ж він іще дитина. Аби не накоїв дурниць. Та й за Ігоря переживаю. У нього серце... Давай три дні разом помолимося у цьому намірі. Аби Господь допоміг вирішити цю ситуацію.

Я кивнула, відчуваючи, як горло стискає від гніву. В голові, як по наказу, прозвучали слова з Біблії.

Гнівайтеся, та не грішіть, сонце нехай не заходить у вашому гніві, і місця дияволові не давайте! (До ефесян 4:26-27)

Спробувала глибоко вдихнути аби вгамувати власні емоції. Виходило не дуже. Я знала, що мені необхідно з ним поговорити.

Коли прийшов вітчим ми всі троє вклякнули у кутку, який мама облаштувала для молитви. Там розташувався столик по центру якого стояла Біблія. За нею великий хрест з печаткою святого Бенедикта, схожий на ті, що носять на грудях священники. На підставках кілька ікон різного розміру, серед них моя улюблена – ікона Божого Милосердя. Також свічки, ладан, миро, свячена вона. У нас дома теж був такий куток, тільки менший. Мама завжди хотіла, аби сім’я хоча б раз на день вклякала там до спільної молитви. І сьогодні ми поклали початок новій традиції.

Після гнітючої вечері, на якій усі мовчали, мама з батьком пішли до себе спати. А я вирішила навідатися до декого у гості. Більше не буду носитися з ним, як з яйцем писаним аби часом не розбити.

Набрала Савчука і без привітання промовила.

- Він у тебе?

- Зачекай! – закричав той у слухавку.

На задньому фоні гриміла музика. Секунд через 30 вона наполовину стихла.

- Привіт! – його голос був аж надто радісний. Навіть я б сказала неприродньо.

- Воронівський у тебе? – не змогла приховати метал у тоні.

- Ні. Вибач, я трішки зайнятий. Якщо у тебе нічого важливого, то давай завтра поговоримо.

- Ти на вечірці?

На задньому фоні хтось заревів, наче його вивернуло. І відлуння ішло таке, як з туалету.

- Так. – запахло нетерпеливістю.

Але я вміла бути наполеглива, коли мені це потрібно.

- Не хочеш мене запросити мене?

Випалила надавши голосу звабливості. Хоча не впевненс, що вийшло. Його збентеження було чути крізь кілометри.

- Хочу. Але не цього разу.

- Він же з тобою, правда? І тому ти не хочеш мене кликати?

- Я вважаю, що тобі тут не місце. Вибач.

- Рома! Він доводить всіх до істерики! Сьогодні взагалі пішов з дому! Мама плаче, у батька тиск піднявся так, що довелося ін’єкцію робити. Я не можу нормально з ним поговорити в школі. Скажи мені адрес! – про свої обіди авжеж промовчала.

- Ти нічого не зміниш. Тільки гірше зробиш. Зрозумій, Ворон мій друг. Як як би там не було, я на його боці. Вибач. Завтра побачимося.

Короткі гудки сповістили, що тут мені ловити нічого. На екрані телефону висіло не відкрите повідомлення від Руслана. Вперше після нашої зустрічі він написав. Та я не хотіла зараз з ним спілкуватися. Трохи подумавши набрала Софію.

- Не спиш?

- Та де там... Пишу твір. Ти вже написала? – вона позіхнула.

- Так, ще вчора... Соф, ти часом не знаєш де сьогодні наші хлопці можуть бути на вечірці?

- Емммм... Ну я думала, що у вас дома.

- Чого це?

- Краєм вуха чула, як Воронівський казав Білінському з Б-класу, що в нього туса. А що... щось сталося?