Читати книгу - "Франкенштайн. Ґотичні повісті"

Між другою та третьою годинами ранку на небо виплив місяць; тоді я, взявши кошик на борт невеликого ялика, відплив приблизно на чотири милі від берега. Кругом було безлюдно; декілька човнів поверталося до берега, але я відплив подалі від них. Мені здавалося, що я скоїв страшний злочин і тому з жахом уникав зустрічі з людьми. Місяць, який до того яскраво світив, зненацька затулила густа хмара, і я, скориставшись темрявою, пожбурив кошик у море; я дослухався до булькання, з яким він занурювався, а потім поплив геть. На небі скупчилися хмари, але повітря було чистим, хоча й прохолодним від північно-східного вітру. Але він освіжив мене та наповнив такими приємними почуттями, що я вирішив залишитися на деякий час в морі. Встановивши кермо прямо, я розлігся на дні човна. Місяць заховався за хмарами, і все занурилося в темряву; я чув плескіт хвиль під кілем, що розрізав воду; це журчання заколисало мене, і я швидко заснув.

Не знаю, як довго я проспав, та коли прокинувся, виявилося, що сонце стояло вже доволі високо. Вітер щодалі ставав сильнішим, а хвилі безнастанно піддавали мій крихітний човен небезпеці. Я помітив, що вітер був північно-східним; він відніс мене далеко від берега, де я сів у човен. Я спробував змінити курс, але переконався: якщо ще раз повторю таку спробу, то мій човен моментально зануриться під воду. За таких обставин єдиним виходом із ситуації було лише іти далі за вітром. Зізнаюся, мене охопив страх. У мене не було з собою компаса, а мої пізнання з географії були мізерними, аби положення сонця могло мені підказати моє місцеперебування. Мене могло винести у відкритий океан, де я переживу всі муки голодної смерті або ж мене захоплять бездонні води, які ревіли та билися довкола мене. Я вже провів у морі чимало годин і відчував пекучу спрагу — передвісника інших моїх страждань. Я поглянув на небо, де хмарки, гнані вітром, безперестанку змінювалися одні одними; я поглянув на море, яке повинно було стати моєю могилою.

— Дияволе! — вигукнув я. — Твоя погроза вже виконується!

Я подумав про Елізабет, про мого батька та Клерваля; всіх їх я залишав, і чудовисько могло спрямувати на них свою криваву жорстокість. На цю думку я занурився в такий відчай і жах, що навіть зараз, коли все живе навіки зникне для мене, я весь тремчу на саму цю згадку.

Так промайнуло декілька годин; але що більше сонце схилялося до обрію, то стихав вітер, змінюючись на легкий бриз, і буруни щезали на морі. Проте море вкрилося чималими брижами; я відчував нудоту і ледве був у змозі втримувати кермо, коли зненацька на півдні побачив високу лінію берега.

Хоча мене виснажили втома і невідомість, яка поглинала мене впродовж останніх декількох годин, ця неочікувана впевненість у спасінні підступила теплою хвилею радості до самого мого серця, і сльози полилися з моїх очей.

Наскільки мінливі наші почуття, і яка дивовижна любов до життя в хвилини найважчого горя! Я спорудив інше вітрило, використавши дещо зі свого одягу, і поплив до берега. Він був диким та скелястим; але опинившись ближче, я помітив одразу, що він заселений. Я побачив поблизу берега човни і відчув, що повернувся в лоно цивілізації. Я уважно вдивлявся в берегову лінію і з радістю угледів шпиль, який нарешті з’явився з-за невеликого мису. Оскільки я був украй ослаблений, вирішив плисти просто до міста, де міг знайти собі їжу. На щастя, виявилося, що в мене при собі є гроші.

Обігнувши мис, я побачив маленьке містечко і гарну гавань, в яку я увійшов, радіючи неочікуваному спасінню, серце калатало в мене у грудях.

Поки я прив’язував човен і прибирав парус, поблизу мене зібралося кілька людей. Всі вони, здавалося, були здивовані моєю появою; але замість запропонувати мені допомогу, вони перешіптувалися між собою, супроводжуючи це жестикуляцією, яка в будь-який інший час викликала б у мене занепокоєння. Хай там як, почувши, що вони розмовляють англійською, я звернувся до них їхньою мовою.

— Друзі, — мовив я, — чи не відмовитесь сказати мені назву цього міста та пояснити, де я опинився?

— Скоро дізнаєшся, — відповів один із них хрипким голосом. — Можливо, наші місця не сподобаються тобі; але про це тебе ніхто й не запитуватиме — цього ти можеш бути абсолютно певен.

Я украй здивувався, отримавши таку грубу відповідь від незнайомця; мене занепокоїли такі ж похмурі та злі обличчя його супутників.

— Чому ви так нечемно відповідаєте? — запитав я. — Це не схоже на англійців — так негостинно зустрічати іноземців.

— Не знаю, — відповів він, — що заведено в англійців, але в ірландців злочинців не шанують.

Допоки тривав цей дивний діалог, я помітив, що натовп швидко збільшується. Обличчя людей виказували суміш цікавості та гніву, що розсердило і трохи занепокоїло мене. Я запитав дорогу до готелю, але ніхто не відповів мені. Тоді я пройшов в трохи вперед; натовп рушив за мною та оточив із глухим ремством. Якийсь мерзенний на вигляд чоловік наблизився до мене, ляснувши мене по плечу, і сказав:

— Ходімо, сер, прямуйте за мною до пана Кірвіна — там прозвітуєте про себе.

— Хто такий пан Кірвін? І що я повинен звітувати? Хіба це не вільна країна?

— Так, сер, достатньо вільна для чесних людей. Пан Кірвін — суддя. А звітувати треба тому, що одного добродія знайшли тут убитим минулої ночі.

Ці слова вельми вразили мене; але скоро я заспокоївся. Я був безвинний; це буде легко довести. Тому я безмовно рушив за своїм поводирем, який провів мене в один із найкращих будинків міста. Я ледве тримався на ногах від утоми та голоду; але оточений натовпом, я вважав, що розумно буде зібратися на силі, щоб мою фізичну слабкість не трактували як страх або зізнання. Я не підозрював, що трапилася біда, яка через декілька хвилин розчавить мене й занурить у такий відчай, що перед ним відступить і страх сорому, і страх смерті. На цьому я повинен зупинитися, оскільки маю зібратися з духом, щоб згадати страшні події, про які я збираюся розповісти, в усіх подробицях.

Розділ 21

Невдовзі мене привели до судді — старої та добродушної на вигляд людини зі спокійними і м’якими манерами; він подивився на мене, проте, досить суворо, а