Читати книгу - "Мальви"

Алім був готовий до всього: подати чашу шербету новому султанові а чи шовковий шнурок колишньому. Що скажуть, що довірять? Бунт у душі притих, воля зламалася, вертатися назад нікуди, а жити якось треба.

Пізно ввечері до Алімового конака прийшов Мурах-баба. Шейх яничарських дервішів хвилину дивився пронизливо на чорновусого богатиря, потім заговорив по-змовницьки:

— Око за око, зуб за зуб, гласить коран. Шейхуль-іслам жадає смерті Ібрагімові. Святий отець милостиво згадав про тебе. Ти виконаєш вирок?

— Рука, що дає, завжди вище від тієї, яка приймає, — холодно відповів Алім. Ні один м'яз не здригнувся на обличчі, ані вагання не заблукало в зіницях.

«Такі спокійні вбивці можуть здивувати навіть османів», — подумав Мурах-баба і показав Алімові на вихід.

Тихо йшли чорними вулицями чотири тіні, чорбаджі і дервіш попереду, два капиджії позаду. Зупинилися біля двірцевої тюрми. Зсередини долинало завивання Ібрагіма. Капиджій подав Алімові ключ. Мурах-баба кивнув головою. Якийсь час Алім стояв непорушне, потім рішуче підступив до дверей. Скреготнув замок, обірвалося Ібрагімове скигління.

При світлі факела чорбаджі побачив ту саму людину, якій обіцяв колись, що зустрінеться з нею в країні золотого яблука. Зустрілися... В божевільному жаху, який відбирає і мову, і крик, і порух, дивився на нього Ібрагім, і тільки очі благали пощади.

Почуття, схоже на те, що зродилося на мить тоді, в Багдаді, коли незнайома дівчина прошепотіла: «Козаче, соколе», — ворухнулося в душі... Тоді він починав службу, тепер мусить утримати те, що заробив, тоді заслуговував ласки у можновладців, убиваючи рабиню, тепер — убиваючи вождя. Ібрагім став йому таким непотрібним, як колись любов, до Нафіси і віра в християнського бога. Ба ні, виходить він ще потрібний.

Вправною рукою, призвичаєною до вбивства, чорбад-жі першої султанської орти проштрикнув кинджалом горло своєму покровителеві.

Мовчки поверталися: попереду Мурах-баба з Алімом, за ними два капиджії. Та раптом Аліма діткнулася якась непевність, тривога. Він оглянувся — придворні кати були понурі, Алім ступив набік, щоб порівнятися з ними, але вони знову зайшли позад нього. Мурах-баба повернув із дороги до брами в прохід, що вів до джеляд-одаси169. Рвучко повернувся чорбаджі, сягнувши за палашем, на якому ще не застигла османська кров, але йому вмить скрутили руки і заткали горло шматком сукна.

При світлі смолоскипа, який присвічував останнім хвилинам життя Ібрагіма, капиджі-баша зачитав фетву, написану рукою шейхульіслама Регеля, неабияк вдоволеного помстою.

— Султан убитий, так уже було, але рід Османів священний. Чужинець, що вмочив руки в крові державця Порти, повинен умерти. Турецька кров не змивається водою, лиш кров'ю.

Останній раз ударило в мозок слово «чужинець», і від нього дужче заболіло, ніж від смертного вироку. Все життя хотів зрівнятися з турками — і даремно...

В момент, коли вже шию стягнув холодний зашморг, зринув у пам'яті Аліма виклятий ним самим степ і висока трава... а в небі хмаринки білі... і скачуть коні — його і батька, і летять голови татарські... І злетіли червоні коні в чуже чорне небо над Босфором.

Цієї ночі над Мармуровим морем у балик-хане170, що притулився до південної стіни Біюк-сарая, засвітилося світло. Рибалки спускали у воду мішок із тілом первородного сина козацького полковника Самійла — яничара Аліма.

До ранку сліди ребелії на Софійському майдані були заметені. Народ сходився до палацу супроводжувати в мечеть Еюба нового султана.

Дервіші бігли попереду, викрикуючи осанну імператорові, ревніші розтинали собі вени на знак, що завжди готові пролити кров за падишаха, натовп роздрухувався, гомонів, поривався до процесії, щоб поцілувати сліди копит султанського коня.

Великий візир Hyp Алі притримував рукою семирічного володаря імперії, щоб не впав із коня. Магомет Четвертий плакав, бо ще ніколи не сидів верхи, лемент повелителя трьох континентів і п'яти морів моторошно лунав над бундючною Портою.

Розділ дев'ятнадцятий

Як запродав гетьман

У ярмо християн,

Нас послав поганяти,

По своїй по землі

Свою кров розлили

І зарізали брата...

Т. Шевченко

Весна 1649 року знову зловіщувала Кримові голод і помор. Із гнилого Сиваша виповзла чума і косила ногайські юрти одну за одною, дощами й не пахло, сарана виїла Буджацькі степи — охоче збиралися ногаї і тати на війну з Ляхистаном.

Іслам-Гірей розсилав до беїв посланців. Всі відгукнулися, крім ширінського бея Алтана. З того часу як Тугай пішов на відкриту злагоду з ханом і повернув у Бахчисарай ненависного Сефера Газі, він замкнувся у своїй резиденції на околиці Ескі-Кирима і, втративши політичну вагу в дворі, намагався надолужити її пихою — розбудовував палац, щоб величнішим був від ханського сарая.

Та проте тут дихало пусткою, і заростали споришем биті шляхи до колись могутнього бея, і марно височіли довкола дворища тополі, посаджені кожним із предків ширінського роду. Таких тополь рід Гіреїв нараховував би менше, а все одно не тут, а в Бахчисараї схрещувалися світові дороги, і на їхньому перехресті стояв Іслам, що вростав у силу.

Щоранку на подвір'ї до великого дерев'яного круга виводили бейські слуги п'ятдесят плеканих арабських огирів напоказ, в заїжджому дворі цілоденне галяндрасили цигани у кафеджії, стіни гарему виросли вище саду, щоб їх видно було аж із берега Індолу. І все дарма, не приїжджали високі гості до палацу Алтана, ніщо вже не важило його багатство, і потерпав старокримський феодал, що доведеться за свою гординю скуштувати ханського гніву. А на поклон іти не міг. Як?! Заходити сумирним і впокореним туди, де його предки і він сам завжди почувалися владцями? Хіба ж не було так, що перед ширінськими беями відчинялися навстіж ворота, сам хан запобігливо виходив назустріч, а бейські сини вривалися в гарем і вибирали для себе найкращих ханських бекечі? Ширіни! Що залишилося від них при крутому Ісламові? Проклятий Тугай... Яку вікторію допоміг здобути Хмелеві, а паче — Іслам-Гіреєві!

Тож великий подив і страх охопив Алтана, коли він із вікна селямлика побачив, як