Читати книгу - "Любов у спадок"

Джон Нолліс недобре посміхнувся. Ні, мабуть про старість рано думати — він ще багатьом із молодих фору дасть. Не в цьому річ… Щойно сер Джеффрі доручив йому цю справу, все в нього пішло наперекіс. Руда відьмочка виявилася хитрішою, ніж він міг припустити. І звідки в п'ятнадцятирічного дівчиська стільки хитрощів? Може, вона зачаклована? Через якусь плюгавку він стільки часу змарнував!

Це ж треба — півроку нишпорив усіма шляхами Англії, випитуючи про неї всіх, кого не ліньки було, перевірив усі варіанти, розставив хитромудрі пастки в Лондоні, а вона водила його за носа, немов хлопчиська! Але ж усе було так просто… Коли Джон зміркував, як дівчисько обдурило його, — навіть мимоволі почав її поважати. Не кожен зметикував би, як вчинити в її становищі. З'явитися в найближчому від Тейндела містечку, зупинитися в трактирі, розповісти всім і кожному, що збирається їхати в Лондон… Люди напевно запам'ятали це, а по тому втікачі просто звернули з тракту й подалися назад, уже ретельно ховаючись і уникаючи людних місць. А вже там — шукай вітра в полі. Хто шукатиме дочку Родеріка Персі в Шотландії? Адже треба навіженим бути, щоб податися в самісінькі лабети до Чорного Дугласа.

Нолліс навіть сон втратив, коли нарешті зрозумів, де її треба шукати. Всі сліди Еріки губилися за десять миль від Фолстона, а його люди затято шукали руду спадкоємицю в Лондоні, Йорку та Брістолі, коли її там і духу не було. Нічого не скажеш, вона все вірно розрахувала — ніхто вже й не пам’ятав, що в леді Ейлін Рендолф була старша сестра. Джон пошкрябав потилицю. Лишалося тільки здогадуватися: знають Макфергюси про величезні статки їхньої годованки, чи, як і раніше, впевнені, що Еріка — злидарка?

Він підвівся, крекчучи, заходився лагодити своє немудре спорядження. Авжеж, завдання не з легеньких… Однак Нолліс не звик сумувати. Вірив у свою щасливу зірку. Всі, з ким він починав свого часу як найманець, уже давно спочивали в могилах, а він ось вижив. Навіть Чорна Смерть не взяла його, що вже й казати про якихось шотландців. Втім, усе-таки слід було поводитися особливо обачно — тому він і не розкладав багаття, щоб випадково хто-небудь не вистежив. Джон дістав із сумки при сідлі черствого сухаря і з відразою узявся жувати. Так, непогано було б зараз заховатися в теплій комірчині та погрітися мискою гарячої юшки.

Те, що Еріка Тейндел живе в Макфергюсів, він з'ясував ще тиждень тому. Не складно довідатися все, що тобі потрібно, якщо перебратись у одяг прочанина та зупинятись у злиденних хатинках. Бідняки полюбляють пліткувати про своїх панів. Тих, хто повертався з далеких і небезпечних мандрівок, завжди з задоволенням пускали в дім. Усім хотілося послухати цікаві розповіді про чужі краї та народи, а також про святі мощі, до яких зумів дістатися пілігрим. Язиката дружина вугляра, в якої вік ніби випадково поцікавився про «он той замок», негайно вибовкала все, що стосувалося хазяїв, їхніх звичок, гостей і родичів. І про дівчисько, що з'явилася в замку зовсім недавно…

Отже, все збігалося. Тепер, коли напевне знав, що пропажа тут, головне було не налякати дичину, котру так терпляче вистежував. Про те, щоб постукати у ворота замку та найнятися на службу, не могло бути й мови — маленька відьма неодмінно впізнала б його. Дотепер Джонові ставало зле, коли він згадував її величезні зелені очиська, що палали, мов у кішки. Від думки про те, щоб проникнути на свято, теж довелося відмовитись із тих самих причин — дівчина його неодмінно впізнала б. А шкода, гарна траплялася нагода — у метушні можна було все зробити швидко й непомітно, а потім так само зникнути… Але ні, ризикувати життям він не збирався.

Шестеро його найкращих, перевірених хлопців чекали в домовленому місці неподалік, але він боявся помилитися й тому не довіряв нікому. Крім того, Джон не міг зізнатися навіть собі, що просто хотів зробити все сам… Із цим дівчиськом у нього були особисті рахунки. Залишалося просто вичікувати, коли Еріка Тейндел вибереться за стіни Бархеда, і без зайвого галасу прибрати її. Виходить же вона хоча б іноді погуляти лісом?

Не поспішаючи він склав свої нечисленні пожитки, вибрався з-під крислатої ялини, де ночував, і неквапом рушив угору схилом. Нолліс вирішив як слід усе оглянути й пошукати собі кращого прихистку. Хтозна, чи довго доведеться ховатися, поки він зможе підстерегти цю руду?

Він зійшов на верхівку пологого пагорба, з якого чудово було видно стіни Бархеда, й почав спостерігати за життям у замку. Нолліс робив так щодня, тож це вже стало для нього звичним. Сонечко потроху почало припікати, й він уже зібрався був спуститися нижче, у затінок, як раптом запримітив на шляху якийсь рух. Він примружився, затуляючись рукою від сонця.

Від замку до нього наближався невеличкий загін. Рухаючись швидко й безгучно, Джон перетнув схил і заліг у чагарнику. Шляхом, який обминав пагорб із іншого боку, швидким клусом рухалося троє вершників. Вони вочевидь поспішали, підганяючи стомлених коней. Кгм, дивно. Гості, які залишають Бархед на стомлених конях? Навряд чи. І чого б це їм їхати звідти, коли все тільки почалося? Та й не справляли ці люди враження таких, що прибули на свято: в кольчугах і при зброї збираються на війну, а не на гуляння. Джон відзначався чудовою пам'яттю і з упевненістю міг би сказати, що ні вчора, ні сьогодні вранці їх не бачив. Виходить, люди прибули в замок уночі, коли йшов дощ і він ховався в лісі. Нолліс занепокоївся.

Один із вершників притримав коня, зістрибнув на землю й почав вовтузитися з попругою. Інші зупинилися, чекаючи його. Шотландці були надто далеко, щоб добре розчути їхню розмову. Нолліс щосили напружив зір. На щиті одного з вершників красувалася гарна емблема: змія у вогні. Вершник нарешті впорався з попругою, пришпорив коня. Загін промчав