Читати книгу - "Звичайна вдячність"

Знати було значно гірше, ніж не знати.

Незнання дарувало віру. Віру в те, що існували варіанти, яких ми ненароком не помітили. Віру в диво, яке от-от мало статися. Віру, що якось задзвенить телефон, і ми почуємо голос Аріель, і він лунатиме, як спів пташок на світанні.

Знання означало лише смерть. Смерть Аріель, а разом із нею загибель віри і ще чогось, такого непомітного одразу, проте відчутнішого з роками.

Нью-Бремен належав до округу Сіу і, як більшість невеличких містечок, мав власного коронера. Ним був пан Ваель, власник похоронного бюро. Зазвичай діти мого віку не знають подібної інформації, проте, оскільки професія батька частенько підводила його до смертного ложа, я чув, як він розповідав мамі про висновки експертизи, проведеної Ваелем. У світлі подій того літа, пов’язаних з Боббі Коулом і мандрівником, ця загадкова особа стала для мене ще ближчою.

Він був високий та сивий. Частенько під час розмови ненавмисно погладжував вуса. Говорив повільно й обачно, розмірковуючи над кожним словом. І хоча така манера спілкування видавалася мені жахіттям, я вважав його людиною доброю.

Мені заборонили перебувати біля річки, коли тіло Аріель витягували з води, перш ніж відвезти до похоронного бюро пана Ваеля. Тато бачив усе на власні очі, проте жодного разу про те не розповідав. Того літа я сотні разів намагався уявити собі, як усе було. Це переслідувало мене. Переслідувала не сама загибель Аріель, що й досі була оповита таємницею, а те, як тато і чоловіки піднімали тіло, те, як воно відпочивало на чистенькому, м’якому ліжку оббитої атласом труни в похоронному бюро пана Ваеля. Зараз я знаю, що таке смерть на воді і який вигляд має тіло після трьох днів у річці, як воно розкладається — розповідати те зайве. Але в дитинстві сестра ввижалася мені такою, як я бачив її востаннє: красива червона сукня, довге, охайно зачесане золотаве волосся, на якому пишніла прикраса з перлами, золотий кулон, що ніжно обвивав її шию, і золотий годинник на зап’ясті. В очах сяяло щастя, коли юрба аплодувала її шедевру під час святкування Дня Незалежності в Лютеранському парку.

Коли Джейк запитав, що саме я побачив у темних водах річки під естакадою, я зобразив йому Аріель красивою. Ніби вона стояла собі там, а літній вітерець легенько гойдав її волосся та сукню. Така відповідь його цілковито задовольняла й навіть утішала. Коли брат виріс, я так і не наважився запитати, чи розуміє він зараз огидну правду про тіло Аріель, від якої я втікаю і нині.

Дім оповила моторошна тиша. Мама оніміла, вона лише плакала. Штори в будинку опустили, і його затягла цілодобова темрява. Мати й раніше не звертала особливої уваги на хатні справи, а зараз про них і не йшлося. Вона не підходила до плити, не влаштовувала прибирання, лише сиділа в чорній тиші вітальні. Порожня плоть із очима, яку полишив дух. Було відчуття, ніби я втратив не лише сестру, а й маму.

Дід та Ліз щодня зоставалися подовгу з нами. Ліз узяла на себе приготування їжі та телефонні дзвінки. Люди все ще дзвонили і заходили до нас, несли з собою співчуття, трохи теплих слів та домашні страви. Кухня поступово перетворювалася на якусь чудернацьку кав’ярню. Еміль Брендт складав мамі компанію, проте і його не вистачало, аби витягти її з провалля.

Від миті, коли тато стояв позад мене на естакаді й побачив унизу те ж, що і я, його годі було впізнати. Тоді він повернувся до мене і кинув:

— Ходімо, Френку, — так, ніби то було щось неприємне та огидне, що ліпше просто проігнорувати.

Дорогою додому він не промовив ні слова. Лише коли завів мене в кімнату, попросив:

— Нічого не кажи мамі, Френку. Жодного слова, поки ми не знатимемо напевне.

Обличчя батька було бліде й заклякле, наче з воску. Я знав: він був більш ніж упевнений у тому, що ми обоє побачили. Він залишив мене самого і спустився вниз. Щось гукнув дідові, ляснули двері. Я підійшов до вікна. Моє серце було вже добряче пошматоване, проте воно боліло ще дужче, коли я дивився, як тато повертається до естакади.

Наступні дні зробили Джейка відлюдькуватим, він сидів у нашій спальні і майже не виходив надвір. Смерть Аріель підкосила й мене; я міг розплакатися будь-якої миті — такою була моя реакція. Джейк реагував люттю. Він лежав на ліжку і щось обдумував. Коли я намагався з ним заговорити, брат ледве стримувався, щоб не вдарити мене. Він також плакав, але то були геть інші сльози, які Джейк утирав кулаками. Його злість виливалася на всіх і все, але найбільше гніву дісталося Господу. Вечірня молитва була буденною справою, проте після трагедії з Аріель Джейк відмовився молитися і ніколи не вклонявся за столом. Батько не звертав на це уваги. На його плечі звалилося й так забагато, тому було вирішено дати Джейкові та Богу час розібратися між собою. Якось я намагався привести брата до тями, проте у відповідь отримав лише:

— Д-д-дай мені спокій.

Мені урвався терпець, і я крикнув йому у відповідь:

— Чого ти злишся на мене? Я не в-в-вбивав Аріель!

— Однак хтось убив, — підвівши погляд, прошипів брат. Його слова звучали, як загроза.

Моїм вибором було викинути з голови цей варіант. У моїй уяві Аріель просто хильнула зайвого під час вечірки, забрела в річку і потонула. Вона ж майже не вміла плавати. Безсумнівно, її смерть буда страхітливою, але це був нещасний випадок, а нещасні випадки трапляються з найкращими представниками людства. Принаймні так