Читати книгу - "Небезпека рецидиву"

Обережно причинив за собою двері. Вийняв з кишені куртки ліхтарик, засвітив. Білі стіни. Двері праворуч, сходи просто переді мною. Я рушив догори сходами.

На першому поверсі було доволі видно від вуличного світла, і я вимкнув ліхтарик. Сторожко переходив з кімнати в кімнату, відчиняв усі двері. Будинок стояв порожній. Ніни Гаґен удома не було. Я не знав ні де вона, ні коли повернеться, але моя нервозність раптом пропала, не знати й чого. Я обійшов усе помешкання. Трохи посидів на канапі, роздивився навколо: звично умебльована, охайна вітальня, але без милих дрібничок та прикрас.

Я повернувся до спалень. Дві спальні, у кожній ліжко; на одному, вочевидь, ніхто не спав; голі стіни, порожні шафи, за винятком однієї, де висіли сукні. Цією кімнатою не користувалися. У другій спальні купою валявся у кутку брудний одяг. Дві шухляди комоду висунуті, з них наполовину звисала білизна. У шухляді нічного столика — широкий вибір забавок для сексу: фалоімітатори й інші важко ідентифіковані штучки, ремені й шланги, шкіряні й ґумові. На стіні біля ліжка висіли поряд на гачках дві нагайки. В одній з одежних шаф — убрання з латексу та шкіри. Інші були напхані звичним, нейтральним, ба навіть убогим, у сенсі кольорів та стилю, одягом. Дві сторони Ніни Гаґен. Ліжко незастелене. Я нахилився і вловив запах жінки. Не парфумів чи кремів, а саме жінки. Мені здалося, то був саме запах статі.

Я вийшов на кухню. Обережно, на шпаринку, відчинив дверцята холодильника, і аж здригнувся, коли жовте світло увірвалося в темряву. Пиво й сік. Трохи м'ясної нарізки, ніяких решток їжі.

У вітальні стояв маленький письмовий стіл зі стільцем. Я сів за нього, погортав папери. Буденні речі. Рахунки: електрика, телефон, страхування. На одному з них написано «Клара Гюльбрандсен через Ніну Гаґен». Бабуся-тітка. Пропозиція від якогось книжкового клубу. Листівка з нерозбірливим підписом. Порожні шухляди. Жодних давніх листів чи світлин. Жодних давніших документів чи рахунків. Нічого, що дало б можливість заглянути в минуле чи в приватне життя Ніни Гаґен. Я відчув себе впевненіше й заходився ретельніше обшукувати дім, кімнату за кімнатою, шухляду за шухлядою, шафу за шафою.

Я не знайшов нічого цікавого, вийшов в коридор, постояв трохи в нерішучості. Увімкнув ліхтарика, обвів ним комод, гардероб. Щось мигнуло перед очима. Я знову навів туди промінь ліхтарика. Ноутбук. Скраю, на долівці гардеробу. Я заніс його до вітальні, поклав на стіл і увімкнув. Я не знав, чи Ніна поставила на нього пароль, але то було байдуже, бо вона забула вимкнути комп'ютер, коли востаннє ним користувалася; лише закрила, а не вийшла з системи, ото він собі й перебував у стані «сну». Мені достатньо було натиснути клавішу «Увійти». Знайшов пошту, відкрив її, клацнув на папку «Вхідні» й почав прогортувати список одержаних повідомлень до давніших дат. Монітором пробігали тижні й місяці — така собі подорож назад у часі, аж до того тижня і дня, коли Альвін отримав повідомлення від «Росомахи». Я побачив його майже відразу. Та сама дата.

«Росомасі» від «Ангела смерті»

«Що відбувається? Чому не озиваєшся?

Надумала відступити чи що?»

І більше нічого, але цього було достатньо.

Альвін та Ніна контактували між собою незадовго до вбивства Майї. Цього було навіть більше, ніж достатньо. Я відчув, як кров пульсує у скронях, відчув смак тріумфу, несподівану впевненість, що тепер я розлущу цю справ, немов горіха, відкрию її, мов бляшанку пива, і нарешті довідаюся правду.

Почувся якийсь звук. Він просочився крізь моє збудження у мозок. Не голосний, я не вмів його ідентифікувати, але він не мав нічого спільного з завиванням вітру чи нічними шерехами.

Я закрив ноутбука і тихо встав. Вийшов на кухню, спробував роздивитися крізь шпарку в шторах, що діється перед дверима. Нічого не побачив, але дещо почув. Ось знову… Тепер я вже не сумнівався: надворі хтось ходив. Я рушив до вітальні, вийшов у передпокій, відчинив двері до льоху й зійшов униз сходами. Ледве стримувався, щоб не побігти. На мить мені зблиснуло в голові, що я забув прихопити з собою комп'ютер, що треба вернутися і забрати його, але паніка взяла гору, і я не зміг пересилити себе.

Я підхопив свою торбу, яка стояла в підвальному коридорчику, зусиллям волі змусив себе не шарпнути дверей, а відчинити їх тихо й обережно; крадькома вислизнув надвір і вже хотів було рвонути через моріжок до маленького лісочка за парканом садиби, але зупинився, мов укопаний.

Мене зупинило сліпуче, біле світло (від несподіванки я аж затулив лівою рукою очі) і голос: «Стояти! Поліція! Ні з місця! Не рухатися!»

Я закаменів, мов стовп, у яскравому світлі. Мене вправно розвернули, заламали руки за спину. На зап'ястках клацнули холодні металеві кайданки.

— Ви тут самі? — запитав полісмен, а що я відповів не відразу, він схопив мене за плече, добряче труснув і повторив запитання: — Відповідайте, до біса! Ви тут самі?

Я кивнув головою.

— Так, сам. Послухайте, я не…

— Заткни пельку! — грубо урвав він мене, підняв до рота рацію й тихо заговорив у неї. — Я його взяв. Каже, що він тут сам.

Полісмен послухав, що йому відповіли, я ж почув тільки тріск і нерозбірливі звуки.

— OK, — озвався він знову. — Я чекаю.