Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

— Aliquid ad exodium ducere, — процитував Верґілія костоголовий. — Хіба ж цей ліс настільки вузький, що трійко мандрівників у ньому одразу ж приречені на сусідство?

— Отож-бо й воно.

Кінський Каштан тяжко зітхнув, почухав коліно ціпком й протягло подивився на Нікту, немов кажучи: «Знов те саме, мала!» Дівчина тим часом неквапно розчісувалась черепаховим гребінцем. Крізь дірки і розповзлості у камкалафті[92] її колись панського одягу бронзовіло молоде тіло. Лахміття не спромоглося приховати ні напруженої вигином талії, ні розвинутих стегон, ні соковитих сідниць. Щось уривчасто-дитяче й зіпсуте вередливою звабою було присутнє в її рухах, вигинах і гримасках.

— Звідки ж узялось таке диво?» — подумав він, відчуваючи, як розгортається зачаєний нижче черева причинний змій.

Кінський Каштан тим часом, пожувавши прищуваті губи, зважився на розповідь:

— Ми, пане-кумплю, є мандрованими акторами, учнями незрівнянного Тадея Сімпліціуса, котрий ще за короля Жиґимонта Третього отримав тисячу дукатів від ністрянського князя Радула за сценаріум «Саломеї». Ви ж як людина освічена напевне пам’ятаєте звідти знаменитий монолог нечестивого короля Ірода, котрий (тобто Ірод) звертається, плачучи, до Господа Адоная, а хор відповідає йому таким низьким і зловісним співом: stagna siccaverunt! Два роки тому моя Нікта грала у цій славетній виставі принцесу Саломею й танцювала так звабливо, що коронний мечник Мантшиковський, нині вже покійний, готовий був кинути до її ніг (ви ж бачите які в неї стрункі ніжки!) всі свої маєтності… Так-от, у Тульчині три тижні тому ми ставили для весільних гостей тамтешнього підскарбія костюмовану інтермедію «Мнемозавр», що її автором був наш командор Лицедійної фіри, незрівняний пуппенмейстер (себто лялькар) Бубоній Карпіус Пелех. Його, невдаху, якісь тубільні інсургенти[93] прийняли за людину жидівської віри і при хрещенні ненавмисно втопили. Але він, прости Господи, сам був винен, адже моя Ніктамена йому напророчила за тиждень до того проклятого дня: deberi morti fatis[94]… Інсургенти розігнали нещасливе тульчинське весілля, посадили на палю самого пана підскарбія, багаторазово скривдили в усі передбачені й непередбачені отвори його горопашну наречену, а проти ночі спалили й нашу фіру, забрали оксамитову завісу та конячку Зосю. От цього вже не витримав і помер наш старий товариш Фуць-з-пуделем. Аж вуха у нього предивно посиніли. І всі були здивовані, коли наступного дня посеред майдану здох його пудель і в тої собацюри так само посиніли вуха. Певно, астральні тіла цих двох були надто тісно переплетені в Аштатоті… Акробатку ж нашу, бідолашну Сапфіру, яка у «Мнемозаврі» грала царицю Савську, ми тоді сховали серед лахміття й ляльок, але вночі вона кудись щезла. Може, подалась до циганського табору в Умань, бо мати у неї була з того непосидючого народу, а може, лише тільки вилізла до вітру й втрапила у смертельну пригоду… Адже тепер такі настали часи, пане-кумплю, що куди б не виліз, усюди чигає на тебе ворог, торборіз, або ж яка-небудь згіршуюча пригода… А вже у місті Старокостянтинові, якраз перед днем святих порфироносних Костянтина й Олени, від отруйного пива нагло віддав Богові душу мій однокровний брат і неперевершений ярмарковий маг Бальтасар (саме він, до речі, людолячно грав короля Ірода у «Саломеї» і так ревів зі сцени, що краківські шляхтянки млоїлися і втрачали свідомість). От ми з малою і залишилися удвох сиротами посеред усього цього вселенського зрушення та зніяковіння. Як писав Тацит, hic fratrem, propinquum ille, alius parentes lamentari…[95]

— А що у тій скрині? — перервав розповідь Анемподест. Йому здалося, що у надрах короба щось пищить і шурхоче.

— Пацюки.

Кінський Каштан нахилився, відімкнув скриню і витяг з неї конструкцію. На чотирьох паличках кріпилася самшитова дошка з отворами. В отвори були встромлені сплетені з тонкого дроту циліндри. У кожному сиділо (а точніше — стояло) превелике щурисько. Центрально розташований пацюк був найбільшим, графітового кольору, з довгими вусами. Праве щурисько мало потовщення на тулубі, червоні очиська альбіноса, плямистий хвіст і постійно шкірило жовті гаки зубів. Ліве, найменше, було пофарбоване у яскраво-синій колір і одягнуте у щось на штиб закаляної спіднички. Пацюки дрібно совалися й гризли дротяні криївки.

— Це — Жиґимонт, Володислав і Казимир, лікувальні пацюки, — відрекомендував населенців скрині Кінській Каштан.

Анемподестові подумалося, що перед яким-небудь підкоморієм або коронним мечником пацюки називалися б відповідно Богданом, Максимом і Петром. Він бридливо оглянув марнотних гризунів і спитав Каштана:

— То ви, перепрошую, знаєтесь на тваринах?

— Трохи того, пане-кумплю, адже коли під час вистави поміж ганчірними ляльками вистромлюється щось живе, до того ж навчене, ярмаркові люди охочіше дякують грошиками…

— Тоді ходімо, щось вам покажу.

Кінській Каштан запитально скосив очі на Нікту.

— Нехай дитина йде з нами, — погодився прочанин.

Він привів чужих до галявини, де жуки якраз закінчували свою трапезу. Але жодного натяку на гидливість у Каштана й Нікти Анемподест не побачив. Вони з цікавістю спостерігали велетнів, що на дрібне клаптя дерли кубло хробаків.

— Ці жуки дивовижні, — сказав Анемподест.

— Ми таких десь вже бачили, правда ж, тату? — повідомила дівчина, і зайди змовницьки перезирнулися.

— Жуки, себто Colepteris, — не диво, — доклав свого міркування актор. — Адже справжнє диво, повірте мені, пане-кумплю, завше в однині.