Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Коли Робер почав дорікати: «Ну, П'єро, чому ти такий нечемний!» — П'єр закричав:

— Я певен, вона не зважилась тобі сказати, звідки повернулась щойно… куди вона ходила ввечері…

— Я не дозволяю тобі казати на мене «вона» в моїй присутності.

Але П'єр правив своєї:

— Вона крадькома від нас поїхала й пробула весь вечір на Біржовій площі.

Робер обернув до матері невдоволене обличчя:

— Це ж неправда, мамо?

Вона відповіла з викликом:

— А чому б це мала бути неправда?

— Ти бачила пана Револю?

— Ні. Він у Леоньяні. Я знала, що він там, знала, й чому він там, а Люсьєна не знала… Розумієш? Я їй розповіла, от вони й поїхали до нього. Щоб часом йому не спало па думку віку собі вкоротити. Може, я його врятувала!..

Робер зітхнув:

— Пана Револю не було, отже, ти й не розмовляла про наші гроші!..

Леоні Костадо мовчала. Зате Робер почув П'єрове бурмотіння:

— Аякже, так вона й утрималась…

— Ану, П'єро, повтори голосніше те, що ти сказав…

— Я сказав, що ти не втрималась і говорила про гроші. Саме заради цього ти й пішла туди.

Отже, все відбувалося так, як вона й сподівалась. Робер і П'єр поставали перед нею як судді. От Гастон — той би все зрозумів, був би захоплений нею і вдячний їй… А тут боротьби не уникнути. Але право було на її боці. І вона рушила в наступ:

— Ішлося не про мої гроші, а про ваші. Вам їх лишив батько. Якби вони були мої, я б могла виявити великодушність.

Робер перебив її: якщо гроші належать йому й П'єрові, то навіщо було їх вимагати…

— Ти забуваєш про Гастона, а він міркуватиме не так, як ви… Ти забуваєш, що П'єрові лише вісімнадцятий рік, а поки він не дійде повноліття, я, його опікунка й мати, повинна боронити його інтереси навіть всупереч йому самому…

— Зрештою, — наполягав Робер, — якщо пан Револю виїхав, то навіщо ти їх шарпала марно?

Boнa з жалем поглянула на сина: він таки справді пришелепуватий! Які вони недосвідчені в життєвих справах, ці хлопчиська, а уявляють себе орлами.

— Запевняю тебе: ми з Люсьєною розмовляли по-дружньому.

Робер поцікавився, чи Розета була при цій розмові. Пані Костадо заперечливо хитнула головою.

— А Дені? — спитав П'єр.

— Ні, ні, вони обоє повиходили з кімнати.

Вона сушила собі голову, міркуючи, як краще розповісти синам про свій успіх. Просто неймовірно: скільки потрібно обачності, щоб викласти цим йолопам новину, — мовляв, ваш нотаріус збанкрутував, але, дякуючи мені, ви не втратили нічого.

— Повинна сказати, Люсьєна трималася дуже добре, з великою гідністю. Вона відразу усвідомила, що у її чоловіка є особливі обов'язки щодо сиріт.

— Яких іще сиріт? Ми не сироти, — заперечив П'єр.

Змалку він зненавидів ці слова: «сирота», «сирітство», «сиротинка», «сирітський».

— Люсьєна мені сказала, що у неї є саме така сума, яку нам заборгували — чотириста тисяч франків.

П'єр скрикнув:

— Бувають же такі збіги!

Мати не звернула уваги на цю зухвалу вихватку. Вона страждала від того, що доводиться скочуватись до брехні, а це було не в її вдачі. Але ж на це її штовхали «два дурники» — так обзивав їх Гастон.

— Чотириста тисяч франків, — повторив Робер не своїм голосом, — але ж таких грошей під рукою в них не могло бути.

Яка наївність! Леоні Костадо знизала плечима.

— Ясна річ, не могло. У гаманці в них стільки не було. Але з мене досить її підпису…

— А це, здається мені, проти закону…

— Не турбуйся… Може, й доведеться судитися з іншими кредиторами… Та я певна, що виграю справу.

І коли син не відповів нічого, вона вирішила, що досягла успіху.

— Ви повинні знати, що я спершу порадилась з паном Лакостом, яких запобіжних заходів треба вжити…

Мовчання синів почало бентежити пані Костадо. Так наче море лежало між нею й ними. Як же розмовляти, коли ти на протилежному березі? Брати сиділи поруч у шезлонгу біля великого ліжка. Обидва похнюпились, і лампа кидала відблиски на русяве волосся: сплутане й розкуйовджене — у П'єра, і гладеньке, з проділом, трохи закучерявлене на потилиці — у Робера.

— Тільки-но отримаю спадщину, — сказав Робер, — відразу й поверну їм.

— Ну, це вже вибач, — заперечила мати, — ви володієте лише чистим капіталом, а всі прибутки від нього належать мені.

А коли П'єр пробубонів: «І скаже ж отаке!» — вона вибухнула:

— Чудово, дітоньки! Виходить, ви зневажаєте гроші. Ну, а на які ж кошти ви живете? Ти, Робере, знаєш ціну того костюма, що так тобі до лиця? А ти, П'єро, тобі не до вподоби, коли на вечерю буває саме лише холодне варене м'ясо? А ти заглядав коли-небудь до рахунків, що я мушу оплачувати твоєму книгареві та палітурникові? Гастон мені теж коштує недешево, та він принаймні усвідомлює це, перепрошує, дякує мені. Він не те, що ви, — він не нахаба, щоб судити мене: я, мовляв, жінка без ідеалів, так? Жінка, що тільки й тямить стригти купони та дерти гроші з пожильців, тоді як ви ширяєте поглядом вище хмар та тринькаєте грубі гроші на стоси нікчемних книжок… Я придатна на те, щоб вас годувати, одягати, обігрівати, наймати вам слуг, бо ви зроду не дасте собі ради без них! Соромно вам так бундючитись перед матір'ю — на себе я ні