Читати книгу - "Тринадцята казка"

— Вона закохалася у свого роботодавця. Його дружина — до речі, божевільна — мешкає разом із ним, але потайки намагається підпалити будинок; Джейн іде звідти. Коли вона повертається, на той час божевільна дружина вже встигає померти, а містер Рочестер сліпне, і Джейн виходить за нього заміж.

— Ясно. — Аврелій наморщив лоба, намагаючись осягнути почуте, але швидко облишив свої намагання. — Ні, тут щось не клеїться. Як гадаєте? Хіба що, може, початок доладний. Дівчинка без матері. Але після цього… от якби хтось роз’яснив мені, що все це означає! Хтось би взяв і просто розповів мені правду!

Він кинув погляд на вирвану сторінку.

— Може, важлива зовсім не сама книжка, а лише оця сторінка. А що, як у ній криється якийсь прихований сенс? Ось гляньте ще на це.

Він розкрив форзац книжки рецептів свого дитинства. Там рясніли щільні стовпчики і рядки цифр та букв, написаних розмашистим почерком школяра.

— Раніш мені здавалося, що то якийсь код, — пояснив Аврелій, — і я намагався його розшифрувати. Брав першу літеру кожного слова. Потім першу літеру кожного рядка. Або другу літеру. Потім міняв літери місцями.

І він продемонстрував мені результати своїх спроб. При цьому Аврелій хвилювався, і очі його світилися якоюсь гарячковою надією, наче він і досі сподівався вгледіти щось таке, що раніше не потрапляло в поле його зору.

Але я знала, що з цього все одно нічого не вийде.

— А це що таке?

Я витягла з торбини ще один предмет — і аж трохи здригнулася від несподіванки. Вочевидь, колись то було перо, а зараз — якась брудна засохла гидота з волосками, що злиплися у жорсткі коричневі колючки вздовж потрісканої основи.

Аврелій знизав плечима і похитав головою від безпорадності невідання.

Я з полегшенням кинула перо назад.

Залишалася одна річ.

— А тепер ось це… — почав був Аврелій, але раптом замовк.

То була нерівно відірвана смужка паперу з вицвілою чорнильною плямою, яка колись могла бути словом. Я стала уважно до неї приглядатися.

— Мені здається, — заторохтів Аврелій, — місіс Лав гадала… і ми з нею дійшли висновку, що… — він з надією поглянув на мене, — що то, напевне, моє ім’я.

Він тицьнув пальцем у папірець.

— Я змок під дощем, і чорнила розпливлися, але ось тут, саме в цьому місці… — Аврелій повів мене до вікна і підніс смужку ближче до світла. — На початку — щось схоже на А. У самісінькому кінці — S. Воно, звичайно ж, вицвіло за довгі роки, треба добряче придивитися, але все одно побачити можна, еге ж?

Я незмигно дивилась на пляму.

— Ну що, видно?

Я злегка хитнула головою — не заперечливо, але й не ствердно.

— От бачите! Відразу все стає ясно, якщо знаєш, що саме треба шукати, чи не так?

Я вдивлялася, але ті примарні літери, що їх примудрявся бачити Аврелій, залишалися невидимими для моїх очей.

— Ось так місіс Лав і зупинила свій вибір на імені Aurelius. Хоча з таким самим успіхом це могло бути й ім’я Alphons.

Аврелій сумно посміхнувся і відвів свій неспокійний погляд убік.

— А останньою була ложечка. Але її ви вже бачили. — Він засунув руку в нагрудну кишеню і видобув звідти невеличку срібну ложку, що її я бачила під час нашої першої зустрічі, коли ми їли імбирний торт, сидячи на велетенських котах біля парадного входу в Енджелфілд.

— А сама торба? — спиталася я. — Що це за торба?

— Просто торба — і все, — непевно відказав Аврелій, підніс торбу до обличчя й понюхав її. — Колись вона пахла димом, але вже не пахне.

Він передав торбу мені, і я теж принюхалася. Запах і справді вивітрився.

Аврелій відчинив дверцята плити, витяг звідти бляшане деко з тістечками й поставив остигати. Потім наповнив чайник і приготував тацю: чашки, тарілочки, цукерниця, горщик з молоком.

— Візьміть-но, — сказав гостинний господар і подав мені тацю, а потім прочинив двері у вітальню.

Крізь напіврозчинені двері я побачила зручні старовинні крісла із подушечками, на яких були зображені квіти.

— Почувайтеся як удома. За хвилину я принесу решту.

Трохи зігнувшись, Аврелій стояв до мене спиною і мив руки.

Я пройшла до вітальні й сіла у крісло біля каміна, чекаючи, поки Аврелій запакує і сховає у надійне місце свою спадщину — безцінну спадщину, яка ніяк не хотіла розкривати свою таємницю.

Я полишила будинок Аврелія з неясною думкою, яка не давала мені спокою. І цю думку породило щось із того, що сказав мені Аврелій. Це було слабке відлуння невідомо чого… якась асоціація, що слабко і непевно апелювала до моєї уваги, але була відсунута іншими враженнями в самісіньку глибину свідомості. Та нічого. Вона все одно рано чи пізно звідти вигулькне.

У лісі була галявина. Відразу за нею ховалося різке урвище, поросле рідкими клаптиками кущів, потім поверхня поступово вирівнювалася, і знову починалися дерева. Галявина несподівано явила собою вкрай зручну позицію для огляду Енджелфілду. Саме тут я й зупинилася, повертаючись від гостинного Аврелія.

Картина була бляклою. Енджелфілд-хаус, точніше, те, що від нього лишилося, мав вигляд будинку-привида. Брудно-зелене громаддя на тлі сірого неба. Усі верхні поверхи з лівого боку вже було знищено. Залишився тільки перший поверх, вхід до нього, означений темним кам’яним одвірком, і сходи, але самих дверей уже не було.

Раптом мені стало жаль старого напівзруйнованого будинку, якому доводилося мокнути в негоду. Навіть кам’яні коти — і вони, здавалося, втекли кудись від сирої погоди. Їх уже знесли. Права частина будинку досі лишалася неторкнутою, хоча з положення крана можна було виснувати, що її черга наступна. «Чи така вже необхідна тут оця вся машинерія?» — спіймала я себе на думці. Можна було подумати, що стіни самі розкисають і тануть під дощем; кам’яні брили раптом здалися блідими й ефемерними, як рисовий папір, і ладними розтанути в мене на очах — варто ще тільки трохи почекати.

Фотоапарат висів у мене на шиї. Я витягла його з-під пальта й піднесла до очей. Чи вдасться мені зафіксувати на плівці те, чого невдовзі вже не існуватиме? Навряд чи — надто вже погода волога. Утім, спробувати треба.

Я вже почала настроювати видошукач,