Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

квартирці на рю Мадмуазель. «Я бачуся з цим чоловіком частіше, ніж будь-хто інший», — ​заявляє Феншо. А далі — ​ані слова про їхню дружбу, ані натяку на те, про що вони розмовляють. Натомість ретельно описує чвертьтонове фортепіано, яке той тримав у квартирі, — ​величезний інструмент із кількома клавіатурами, який йому зробили у Празі майже 50 років тому, один із трьох таких на цілу Європу — ​а потім більше не згадує кар’єри композитора, натомість робить його героєм історії про холодильник. «Минулого місяця я переїхав на іншу квартиру, — ​писав Феншо. — ​Там був новий холодильник, тож старий я вирішив подарувати Іванові. У нього, як і в багатьох парижан, ніколи не було холодильника — ​він багато років зберігає їжу у ящичку в кухонній стіні. Пропозиція його, здається, потішила, тож я домовився про доставку й заніс пристрій угору сходами за допомогою водія вантажівки. Іван сприйняв прибуття холодильника як важливу подію у своєму житті, тішився, як мала дитина, та все ж я відчув, що якийсь він обережний, ба навіть наляканий, і не знає, чого чекати від цього чужинського предмета. «Він такий величезний», — ​повторював він, доки ми намагалися поставити холодильник на місце, а потім, коли ми його увімкнули й запрацював мотор, — «Стільки шуму». Я запевнив його, що до шуму він звикне, а сучасний прилад суттєво покращить йому життя. Я почувався, як місіонер, великий отець Всезнайко, який відкриває дикунові істинну релігію і тим рятує його душу. Минув десь тиждень, Іван майже щодня дзвонив мені і розповідав, який задоволений холодильником, скільки нових продуктів тепер може купити і тримати дома. А тоді — ​біда. «Здається, він зламався», — ​скорботно сказав він якогось дня. Морозильничок нагорі, виявляється, наповнився льодом, і Іван, не знаючи, як його позбутися, взявся за молоток й позбивав не лише лід, а й дроти нижче. «Любий друже, — ​сказав він, — ​мені дуже прикро». Я сказав, щоб він не переймався, я знайду майстра, й той усе відремонтує. Довга пауза на тому кінці. «Ну, — ​нарешті сказав він, — ​можливо, це й на краще. Шум, розумієш-но. Дуже складно зосередитися. Я стільки років прожив зі своєю скринькою у стіні, так до неї звик. Любий друже, не гнівайся. Боюся, з таким старим, як я, нічого вже не вдієш. Після якоїсь точки у житті змінюватися вже запізно»».

Подальші листи продовжували в тому ж дусі: різні імена, натяки на різні підробітки. Наскільки я міг судити, зароблених на кораблі грошей Феншо вистачило на рік, а потім він давав собі раду, як умів. Здається, певний час перекладав серію книжок про мистецтво; далі є свідчення, що він викладав англійську кільком ліцеїстам; якогось літа, схоже, працював нічним телефоністом у паризькому офісі «Нью-Йорк Таймс» (і бодай це свідчить, що він вільно опанував французьку); потім був цікавенький період, коли він періодично допомагав одному кінопродюсеру редагувати сценарії, перекладати й готувати синопсиси фільмів. Твори Феншо містять обмаль автобіографічних алюзій, проте, на мою думку, певні сцени у «Небувалії» беруть витоки з цього досвіду (Монтаґів дім у розділі 7; Фладів сон у розділі 30). «У цьому чоловіку, — ​писав Феншо про кінопродюсера в одному з листів, — ​мене дивує те, що, хоча його фінансові оборудки з багатіями межують зі злочинними (поводиться, як справжній горлоріз, бреше їм у вічі), з тими, хто переживає непростий період, він доволі люб’язний. Він рідко подає позов на боржників, й замість тягнути до суду, дає їм змогу відпрацювати позики, надаючи певні послуги. Наприклад, його шофер, що кермує білим мерседесом, — ​це зубожілий маркіз. Один старий барон ксерокопіює йому документи. Щоразу, як я приходжу здати роботу, у якомусь куточку знаходиться новий лакей, за завісами ховається черговий старий аристократ, а елеґантний фінансист виявляється хлопчиком на побігеньках. У нього нічого не пропадає. Коли екс-режисер, який жив у кімнаті для челяді на шостому поверсі, минулого місяця вкоротив собі віку, я успадкував його пальто — ​й ношу його відтоді. Воно довге, чорне, майже до литок. У ньому я виглядаю, як шпигун».

Що ж до особистого життя Феншо, то на нього є лише натяки. Бачимо згадку про вечірку, опис майстерні художника, кілька разів прослизає ім’я якоїсь Енн — ​але природа цих зв’язків туманна. Саме це мені і треба. Навівши необхідні довідки й поставивши правильні запитання потрібним людям, я врешті зумів знайти частину цих осіб.

Як не рахувати тритижневої подорожі Ірландією (Дублін, Корк, Лімерик, Слайго), Феншо більш-менш сидів на місці. Остаточну версію «Затемнень» він дописав десь на другому році в Парижі; «Чудеса» і 40–50 коротких віршів — ​на третьому. Це все встановити нескладно — ​адже приблизно тоді Феншо взяв за звичку датувати твори. Досі неясно, коли саме він полишив Париж і поїхав на південь, але, на мою думку, цей момент припадає десь на червень-вересень 1971 року. Листи починають надходити рідше, а записники зводяться до переліків прочитаних книжок («Історія світу» Релі, «Мандри» Кабеси де Ваки). А ось облаштувавшися в заміському будинку, він наводить доволі детальне пояснення, як там опинився. Самі деталі прохідні, але лист оприявнює одну важливу річ: живучи у Франції, Феншо не приховував, що він письменник. Друзі знали про його творчість, тож якщо від когось він це і приховував, то лише від родини. Тут він справді схибив — ​це єдине місце у листах, де він розкрився. «Американці Дедмони, подружжя, з яким я познайомився в Парижі, — ​писав він, — ​наступного року не зможуть побувати у своєму заміському будинку (вони їдуть у Японію). Його вже кілька разів грабували, тож вони не хочуть, аби будинок стояв пусткою — ​й запропонували мені ним заопікуватися. Я не просто не платитиму ренти, а й зможу користуватися їхньою машиною й отримуватиму скромну зарплату (якщо економитиму, на життя вистачить). Мені пощастило. Вони сказали, що хай краще у домі рік сидітиму і писатиму я, ніж його винаймуть незнайомці». Це, може, дрібничка, але коли я дочитав до цього рядка, мені стало легше на душі. Феншо на мить втратив пильність, а раз це сталося один раз, то цілком могло повторитися.

Листи із заміського будинку перевершують решту його епістолярної спадщини як приклади красного письменства. Феншо відточив погляд, його словесний арсенал збагатився, а дистанція між побаченим і описаним мовби скоротилася, ці два акти стали майже тотожні, перетворилися на єдиний неподільний жест. Феншо інтригують ландшафти, й він раз у раз до них повертається, невпинно спостерігає, невпинно змальовує зміни. Його терплячість гідна поваги; і листи, й записники містять пронизливі приклади пейзажного письма, які анітрохи не поступаються вершинним зразкам жанру. Кам’яницю, в якій він жив (зі стінами понад пів метра завтовшки), збудували під час революції: по один бік тягнувся виноградничок, по інший — ​луки, де паслися вівці; за домом ліс (сороки, граки, дикі вепри), а попереду, через дорогу, — ​круча, що вела до села (населення: 40 осіб). Серед хащів на тій же кручі ховається поруйнована капличка, що належала колись тамплієрам. Дрік, чебрець, дуби падуболисті, червона земля, біла глина, містраль: Феншо живе серед них більше року, й поволі вони його змінюють, змушують глибше пускати корені в собі. Я не люблю говорити про релігійний чи містичний досвід (це для мене порожній звук), але все свідчить про те, що цілий цей час Феншо провів на самоті, майже ні з ким не бачачись, ледве відкриваючи