Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"

Страйк піднімався металевими сходами слідом за нею. Було весело, але він того не показував. Він відімкнув двері, й Робін

рушила до столу і безцеремонно кинула на нього ружі. Ті затріпотіли в оповитому стрічками поліетиленовому мішку з зеленкуватою водою. Серед квітів була листівка. Робін не хотіла читати її при Страйку.

— Ну що? — спитав той, вішаючи наплічник на гачок біля дверей.— Що ти там знайшла?

Не встигла Робін і рота розтулити, як у двері постукали. Крізь матове скло легко було впізнати силует Вордла: хвиляста чуприна, шкірянка.

— Я тут був неподалік. Не надто рано, ні? Тип з офісу внизу впустив.

Очі Вордла вмить притягнув букет на столі в Робін.

— День народження?

— Ні,— відрубала вона.— Хтось із вас хоче кави?

— Я сам приготую,— відповів Страйк, ідучи до чайника.— Вордл нам хоче дещо показати.

У Робін упало серце: невже полісмен її випередив? От чого вона не подзвонила Страйкові в суботу ввечері, щойно сама дізналася? Вордл опустився на диван зі штучної шкіри, який щоразу ніби пердів, як на нього сідала людина з певною вагою. Поліціянт аж здригнувся; сторожко посовавшись, він розгорнув папку.

— Виявляється, Келсі дописувала на вебсайті для інших людей, які бажають відрізати собі кінцівки,— сказав Вордл до Робін.

Робін сіла на звичне місце за столом. Поліціянта не стало видно за ружами; Робін нетерпляче схопила букет і поклала його на підлогу.

— Вона згадувала про Страйка,— провадив Вордл.— Питала, чи хтось щось про нього знає.

— І називала себе Немакудипіти, так? — спитала Робін, намагаючись говорити буденним тоном. Вордл здивовано звів очі, Страйк розвернувся, не донісши ложку до банки.

— Так,— відповів поліціянт, не зводячи з неї очей.— Звідки ти дізналася?

— Я знайшла той форум на вихідних,— відповіла Робін.— Ще подумала, що користувач Немакудипіти — то, мабуть, дівчина, що написала листа.

— Божечки,— мовив Вордл, переводячи погляд з Робін на Страйка.— Ми маємо запросити її до себе на роботу.

— У неї є робота,— заявив Страйка.— Кажи далі. Келсі дописувала на форумі...

— Так, і кінець кінцем обмінялася електронними адресами з оцими двома. Нічого аж такого корисного, але ми намагаємося з’ясувати, чи вона дійсно з ними зустрічалася — ну, в реальному житті,— відповів Вордл.

Страйкові спало на думку: як дивно, що ця фраза, яка в дитинстві позначала розбіжність між світом ігор і фантазії та нудним дорослим світом фактів, тепер вживається на позначення життя, яким людина живе поза інтернетом. Він передав Вордлу і Робін їхню каву, тоді пішов до кабінету і приніс собі стілець — не хотілося сидіти на пердливому дивані поруч з Вордлом.

Коли повернувся, Вордл показував Робін роздруковані скріншоти фейсбучних сторінок двох людей.

Робін уважно їх роздивилася, тоді передала Страйкові. Одна сторінка належала огрядній молодій жінці з круглим блідим обличчям, купою шпильок у чорному волоссі, в окулярах. Другий був білявий хлопець років двадцятьох з косими очима.

— Оця пише про свою «трансвалідність», хай що воно таке, а оцей по всіх форумах просить допомогти йому відрізати від себе те і се. Як на мене, в обох серйозні проблеми. Впізнаєте котрогось?

Страйк похитав головою. Робін теж. Вордл зітхнув і забрав роздруківки.

— Вцілив у молоко.

— А що інші чоловіки, з якими вона могла спілкуватися? Хлопці, викладачі з коледжу? — спитав Страйк, згадуючи питання, які спали йому на думку в суботу.

— Ну, за словами сестри, Келсі мала таємничого бойфренда, з яким родину не знайомила. Гейзел не вірить у його існування. Ми говорили з кількома подругами Келсі з коледжу. Жодна не бачила ніякого бойфренда, але це питання ми ще вивчаємо. І щодо Гейзел,— додав Вордл. Узяв свою каву, зробив ковток, тоді провадив: — Я пообіцяв переказати тобі. Вона хоче з тобою зустрітися.

— Зі мною? — здивувався Страйк.— Нащо?

— Гадки не маю,— відповів Вордл.— Мабуть, хоче виправдатися перед усіма і кожним. Вона в суцільному шоці.

— Виправдатися?

— Її гризе провина за те, що не сприймала ті фантазії про ногу серйозно, гадала, що дівчина просто хоче уваги. Гейзел думає, що це тому Келсі пішла шукати допомоги деінде.

— Вона розуміє, що я не відповідав на листи Келсі? Що насправді не мав з нею жодних контактів?

— Так, так, я їй пояснив. Але вона все одно хоче з тобою поговорити. Не знаю,— додав Вордл трохи нетерпляче,— от тобі надіслали ногу її сестри — ти сам знаєш, як люди поводяться в шоковому стані. Плюс це ж ти, так? — додав Вордл з тінню образи у голосі.— Мабуть, жінка думає, що Диво-Детектив розкриє справу, поки поліція пасе задніх.

Страйк і Робін старалися не дивитися одне на одного, а Вордл пробурчав:

— Ми могли б і краще повестися з Гейзел. Наші хлопці допитували її хлопця агресивно, їй не сподобалося. Вона стала ніби захищатися. Мабуть, хоче мати тебе в доступі: ти ж детектив, який уже рятував безневинних людей від тюрми.

Страйк вирішив не зважати на ображений тон.

— Звісно ж, ми мусили допитати типа, який з нею жив,— додав Вордл, пояснюючи ситуацію для Робін.— Така процедура.

— Так,— кивнула Робін.— Звичайно.

— І більше чоловіків у житті Келсі не було — тільки сестрин хлопець і, можливо, свій бойфренд? — спитав Страйк.

— Вона спілкувалася з психологом — худим чорним типом, який на вихідні, коли її вбили, їздив до рідних у Брістоль. І є ще її лідер церковного об’єднання молоді на ім’я Даррел,— додав Вордл,— товстун у комбінезоні. Під час розмови всі очі виплакав. У неділю був у церкві, поводився нормально; іншого алібі не має, але я не уявляю, щоб він взяв різницький ніж. Більше нікого ми не знаємо. На її курсі вчилися суцільно дівчата.

— І в церковному об’єднанні хлопців не було?

— Теж майже суцільно дівчата. Найстаршому хлопцю чотирнадцять років.

— Якщо я зустрінуся з Гейзел, як до цього поставиться поліція? — спитав Страйк.

— Ми не можемо тобі заборонити,— знизав плечима Вордл.— Особисто я — «за», бо, може, ти щось цікаве розвідаєш, але не думаю, що там щось лишилося. Ми з усіма побалакали, обшукали кімнату Келсі, взяли її ноутбук, і я ладен об заклад битися, що ніхто з допитаних нами нічого не знав. Вони всі гадали, що вона поїхала на