Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

А потім мене ніби стусаном вибило зі споглядання космосу – і я усвідомив себе лежачим у своєму ліжку, в спальні, зануреній у нічну темряву. Проте нічний зір Очей не працював. Більше того, я бачив тільки частину стелі з люстрою і край нашої гардеробної шафи, але не міг поворухнути ні головою, ні чимось ще. Спочатку я подумав, що це надмірне виснаження від використання Очей. Мало того, що вимкнулися, так ще й настільки втомили організм, що немає сил поворухнутися. А потім мене різко перестали хвилювати причини моєї нерухомості, а жахнув лише її факт. Бо краєм ока я помітив рух праворуч від себе! Даша спала ліворуч. Парамон ніколи не заходив до спальні. Я закричав від переляку. Точніше, спробував. Зрештою у мене не вийшло навіть застогнати – повна німота. І тільки шалено обертаючи очима і косячи їх праворуч до краю я зміг помітити, як частина нашої гардеробної шафи, а також підвіконня і вікно затягує якась темна маса, що ворушиться. Я все ще не міг активувати Очі, але якимось чином я зрозумів це гнилизна. Могильна гнилизна.

В той же момент щось ривком поставило мене на ноги, просто перевівши з горизонтального положення у вертикальне, а потім притисло до стіни за оголов'ям ліжка. Я висів, немов пришпилений до дошки метелик. Точніше, мабуть, кокон метелика. Бо мої руки були витягнуті вздовж тіла і з одного плеча все ще якимось дивом не зісковзнула ковдра. Все було неправильно. Неприродно. Моторошно. Я намагався кричати, намагався хоча б на сантиметр рушити рукою, ногою, чимось. Марно. Таке відчуття, що мене перевели до умовно стоячого становища лише з однією метою – щоб я краще бачив те, що відбувається. А чорна гнилизна, тим часом, уже окупувала половину спальні. І як я не кричав внутрішньо, ув'язнений у власне тіло, як не кликав Парамона, водяного, русалок, Бога, будь-кого – ніхто не відгукувався.

Зненацька щось рвонуло мене вперед, від стіни. І я завис у повітрі чітко посеред кімнати. А поширення гнилі перестало бути беззвучним. І спальню, освітлену лише слабкими променями місяця, наповнили голоси. Вони лунали біля ніг. Вони звучали наче навпроти мене. Але найжахливішими були ті, що шепотіли щось мені в спину. І я чув на своїй шиї чиєсь абсолютно холодне дихання. Страх перестав хльостати мене своїми холодними батогами тільки для того, щоб мене накрило цілісною, чорною хвилею – і я ніби почав падати в нескінченність жаху посеред кімнати, яку жерла чорна гниль. Безмовно, без жодного крику. Не в змозі навіть підняти руки, щоб захиститися або закрити ними обличчя. Здавалося, ще трохи – і я просто збожеволію від цих проклятих шепотінь.

Але все припинилося так само раптово, як і почалося. Замість жаху мене знову накрило усвідомленням того, що все, що відбувається – якось неправильно. А чорна гнилизна, яка до цього моменту покрила, здається, всю спальню, почала випаровуватися. Точніше, вона відставала від усіх поверхонь, на яких була – і перетворювалася на якийсь чорний дим. Але разом із нею випаровувалися й частини спальні. Ось гнилизна перетворила на чорний серпанок один із стільців. А ось вона знищила гардини і залишилася витати в повітрі безмовним і моторошним їх нагадуванням. Шафа перетворилася на цілу хмару чорного туману. Останнім у темряві зникло вікно. Після чого весь цей чорний туман почав збиратися прямо навпроти мене. І в міру того, як він стягувався, ніби брудне покривало, з цієї реальності, я розумів, що вже не перебуваю навіть у своїй квартирі.

Я знову стояв на тому клятому пустирі. А з чорного, мерзотного, наче сито-блискучого туману мені назустріч повільно, тяжко зробила крок мертва Марія Каргіна. Та сама, що взяла моє прокляття на себе. Вицвілі очі трупа і все тіло, вкрите жахливими чорними виразками, викликали б у мені напад паніки та нудоти одночасно. Але моє тіло навіть у цьому питанні перестало мені підкорятися. І я міг лише дивитись на стару, що вилазила з небуття.

– Холодно, Вікторе. Мені дуже холодно… І боляче… О, як мені боляче! – Відьма бурмотіла, хитаючи головою, немов у маренні. А я нічого не міг вдіяти. Чергова шалена спроба ворухнутися, використати Голос Грому, хоч що-небудь – ні до чого не привела.

– Ти обіцяв, Вікторе. Помститися за мене обіцяв. – Її блукаючий погляд немов тільки зараз знайшов мене, що висів за метр над землею і за пару метрів від самої відьми.

– Ти обіцяв... Не можна порушувати обіцянки... – Сказала ця втілена в життя героїня фільмів жахів, і зробила до мене крок.

Я внутрішньо заволав і смикнувся так, що, здавалося, ніби зараз сам собі зламаю хребет. Але все одно ні краплі не ворухнувся.

А відьма тим часом схопила мене за руку і почала дертися по мені, наче по дереву. Дуже повільно. Випалюючи холодом свого тіла. І під акомпанемент моїх німих криків жаху.

– Мені треба подивитися тобі у вічі, Вікторе. – сказав труп Марії Каргіної. Труп, якого навіть не могло бути, бо її тіло розвіялося просто на моїх очах. Тим не менш, це вона зараз трималася руками за мої плечі і наблизила своє викривлене чорними плямами обличчя до мого.

– Ти дуже довго думав, Вікторе. Настав час платити! – Видихнула мені в обличчя карга, схопила за голову і з силою повернула її!

Мабуть, стільки жаху за короткий проміжок часу – це перебір. У якомусь сенсі я навіть чекав на смерть. Тому трохи здивувався, що не помер, коли мій кут зору змінився на сто вісімдесят градусів. Однак, ще більше я здивувався, коли побачив посеред цього злощасного пустиря ліжко з білими простирадлами. Наше з Дашею ліжко. Тільки ось Даші там не було. Її половину повільно захоплювала могильна гнилизна.