Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

— Вибачте, пані Форд. У неї сьогодні вихідний.

Сінді спохмурніла.

— Я зайду пізніше, — промовила санітарка і позадкувала до дверей. Мет не міг звинувачувати її у бажанні зникнути якнайшвидше.

Сінді повернулася до Мета:

— Мені треба з тобою поговорити.

— Звичайно. А про що?

— Про похоронні послуги.

Мет отримав уже від Сінді кілька десятків повідомлень щодо організації похорону і мимоволі здивувався про себе, що ще можна було тут обговорювати. Уже все вирішили, у найменших деталях: квіти, фотографії, які слід виставити, програма, оформлення жалобної зали. А щодо решти Метові було байдуже. Він здогадувався, що через обговорення цих дрібниць Сінді намагалася якось утамувати своє горе.

— Ной Браун хотів би, щоб поминки проходили у нього вдома, — сказала Сінді.

Мет замислився:

— Мамин студентський друг? Той тип із серіалу? А це не здаватиметься якось…

— Так, недоречно. Якщо щиро, Ной мені ніколи не подобався у молодості. Але тепер він губернатор штату. Завдяки його впливу у твого діда тепер така велика кімната. І я думаю, що твоїм батькам би цього хотілося.

— Ви впевнені? Я сумніваюся, що моєму…

— Ной нам потрібен, щоб помилували Дені.

Ось воно що. Справа брата завжди займала чільне місце у їхній родині за життя, а тому не слід дивуватися, що так буде й після смерті. Боротися з цим немає сенсу.

— Згода.

— І ще одне. Я знаю, що тобі не хочеться зараз говорити про це, але нам треба подбати про справи твоєї сім’ї. Будинок, кредитні картки, заповіт, страховий поліс на життя…

— Так і є, мені не хочеться говорити про це, — відповів Мет.

Події розвивалися значно швидше, аніж йому того хотілося, нагадавши йому про скандальну статтю в газеті, де натякалося на те, що він і Дені убили свою родину заради страхового полісу. Йому слід якось струснути з себе цю справу.

Він сказав, намагаючись говорити якомога м’якшим тоном:

— Після похорону, обіцяю.

Було очевидно, що Сінді хотіла щось заперечити, але стрималася. Вирішила змінити тему розмови:

— То чого хотіли оті покидьки Адлери?

Вона вже запитувала його про це дорогою в машині, але тоді він відмовчався.

— Здається, вони знімають сиквел, — промовив Мет.

Обличчя Сінді почервоніло від гніву:

— Я ніколи собі не пробачу, що погодилася дати їм інтерв’ю. Те, в якому світлі вони виставили твого батька. А тепер вони хочуть протягнути усіх через цю м’ясорубку вдруге?! Мене від них нудить.

В очах Сінді забриніли сльози. Мет уперше побачив у ній прояв якихось емоцій, окрім роздратування або люті, відтоді як прибув до Адейра. Він присунувся ближче до столу і накрив долонею її руку.

Сінді гірко посміхнулася:

— Ми з тобою — ще та парочка, хіба ні?

Мет не второпав, що вона мала на увазі.

— У нас нікого не залишилося, окрім старого, який нас не впізнає, і ще одного, молодого, якому до смерті сидіти у в’язниці.

Отим чорним гумором вона намагалася приховати власний біль.

— Ні, — заперечив Мет, — ми є одне в одного.

То були правильні слова — те, що слід казати за таких обставин. Але правда полягала в тому, що Мет почувався самот­нім. І сам себе питав, чи так почуватиметься завжди. Чи оті втрата й біль переслідуватимуть його протягом цілого життя? Чи зможе він колись оговтатися після усього? Мет поглянув на свого старенького дідуся, який порожніми очима втупився перед собою, і вирішив, що Сінді таки мала рацію. Дідусеві пощастило, що він ніколи не взнає правди.

Розділ 46. Сара Келлер

Після того як Сара подивилася відео у фермерському будинку з Адлерами, вона довго думала про двоюрідну сестру Шарлот і про гіпотезу, що Шарлот і досі жива. Але ця версія здавалася їй маловірогідною. По-перше, якщо Шарлот не вбивали, тоді хто та дівчина, яку знайшли з розтрощеним черепом біля річки? І як могли поліція та слідчі таке прогледіти? Можна припустити, що батько Шарлот поглумився над нею. І можливо, вона не була такою невинною лідеркою гурту підтримки футбольної команди, якою її зобразили в «Жорстокій натурі». Але це ще не означало, що вона жива. А навіть якщо так, як це може бути пов’язано зі смертю Пайнів?

Однак Келлер не збиралася заспокоюватися. Вона просто вичікувала. Чекала результатів аналізу ДНК, чекала на звіт аналізу обличчя чоловіка та жінки з фото, що Меґі Пайн надіслала братові, чекала новин від Карліти Ескобар. Отже, Келлер вирішила, що було б непогано перевірити, чи Шарлот дійсно давно поховали і саме її тіло покоїться на цвинтарі.

Надумавши викопати тіло, Келлер почала міркувати, яким чином краще це здійснити. Ясно, що її гіпотезу найліпше перевірити, заручившись підтримкою тих, хто працював над цією справою. За звичайних обставин їй слід би було зв’язатися з місцевими слідчими. Але їм і так перепало на горіхи після виходу серіалу, і з тих пір вони тримали оборону, не підпускаючи нікого до себе. Залишалися адвокати Дені. Не отой хіпі, що захищав його на першому засіданні, якого у серіалі виставили повним недоумком, незважаючи на скажені гроші, що Пайни йому заплатили. І не нові адвокати щойно з університету, що вели апеляцію, які Адлерам здалися занадто нудними для сиквелу фільму. Келлер хотіла поговорити з Луїзою Лестер, відданою своїй професії юрисконсульткою, яка вела справу Дені до слухання в суді. І яка була, судячи з усього, досвідченою адвокаткою.

Келлер припаркувала свою орендовану автівку перед торговим центром Північної Омахи. Там розташовувалися офіс зі споживчого кредитування, супермаркет і манікюрний салон. Вона ще раз перевірила адресу в мобільному, щоб переконатися, що приїхала куди слід. Так, усе правильно. І тут вона побачила його у дальньому кінці: просте приміщення зі скляною вітриною та маленькою вивіскою з написом «СЛУЖБА КОНТРОЛЮ ЗА СУДОВИМИ ПОМИЛКАМИ».

Келлер застала Луїзу Лестер за захаращеним купами документів письмовим столом. У приміщенні не було окремих кабінетів, роздільних перегородок чи навіть кубіклів. Просто велика загальна кімната з десятком робочих місць, де стояв гамір від розмов та клацання по клавіатурах. Вона чимось нагадала Келлер зал для преси, як у давні часи.

Однак журналістів тут не