Читати книгу - "Картковий будинок"

у залізничному вагоні пізно вночі, коли Ерл повертався з мітингу на північному заході. Вони були самі, Ерл п’яний, а Саймон дуже і дуже дружній. І гарний. Апелював до того боку Ерла, про який він намагався забути ще з університету. Поки поїзд гуркотів крізь ніч, вони з Саймоном увійшли до світу, відрізаного від яскравого світла і відповідальності, про яку вони геть забули. Ерл зрозумів, що вчиняє дії, які ще кілька років тому підлягали тюремному ув’язненню й досі вважалися легальними лише між дорослими, за взаємною згодою, приватно, точно не у вагоні британської залізниці за двадцять хвилин від Бірмінгему.

Ерл вийшов похитуючись у Юстені, втиснув дві двадцятки в руку Саймону і провів ніч у своєму клубі. Він не міг витримати повернення додому.

Він не бачив Саймона наступні шість місяців, поки, як грім серед ясного неба, той не з’явився у центральному фойє будівлі парламенту, питаючи офіцерів поліції, чи можна побачитися з Ерлом. Поки міністр у паніці приїхав, молодик наробив публічного ґвалту, пояснивши, що упізнав Ерла з недавньої політичної передачі партії, і в дуже м’якій манері попросивши грошей. Ерл компенсував йому деякі «витрати» на поїздку до Лондона і побажав успіхів.

Саймон знову з’явився за кілька тижнів, і Ерл знав, що спочинку йому не буде. Звелів Саймону почекати. Потім знайшов прихисток у кутку зали, провів десять хвилин, оглядаючи місце, яке полюбив, знаючи, що молодик за дверима загрожує всьому, що він цінує в житті. Не знайшовши для себе жодної відповіді, він подибав до офісу головного організатора і вилив усе. В центральному фойє сидить юнак, який шантажує його за короткий і безглуздий зв’язок, який був між ними багато місяців тому. Це все.

«Трохи рейваху,— мовив Уркгарт — і тут-таки вибачився за недоречну метафору.— Але не хвилюйтеся, Гарольде, під час відходу з Дюнкерку траплялися й гірші речі, не кажучи вже про Верхню залу засідань. Просто вкажіть мені на те мале гівно».

Уркгарт був такий самий надійний, як і його слово,— дійсно, бляха, неперевершений. Він представився хлопцеві й запевнив його, що як той не залишить приміщення за п’ять хвилин, викличуть поліцію і його арештують за шантаж.

«І не думайте, що ви перший,— запевнив його Уркгарт.— Таке стається напрочуд часто. Просто у таких брудних випадках арешт і подальший суд проводяться з украй мізерним розголосом. Ніхто й не почує, кого ви намагалися шантажувати, і зовсім небагато людей дізнається, на скільки років вас ув’язнили. Мабуть, лише ваша бідолашна мати».

Без подальшого спонукання молодик дійшов висновку, що він припустився страшенної помилки і має зникнути з будівлі й життя Гарольда Ерла якнайшвидше, та Уркгарт ужив запобіжних заходів і записав дані з Саймонових водійських прав, про всяк випадок, якщо той продовжить створювати неприємності.

А зараз Саймон повернувся, сидів у кріслі в першому ряді, готовий висувати невідомі претензії, і Ерлова бурхлива уява запалювалася дедалі гірше. Промова вийшла вимучена, і це розчарувало його прибічників. У ній був зміст, надрукований великим шрифтом на маленьких сторінках паперу з переробленої макулатури, але вогонь пропав. Ерл продерся крізь сухі слова, написані його службовцями, піт крапав йому з носа навіть у холодний листопадовий день, його розум витав деінде, поки він зачитував рядки. Коли він закінчив, прихильники досі завзято плескали й гукали, та це не допомогло. Меру довелося мало не тягнути Ерла в залу, щоб вдовольнити вимогу натовпу: ще раз потиснути руку й особисто побажати успіху їхньому любому синочку. Поки люди вітали його і ляскали по спині, його притягли ще ближче до Саймонових юних, проникливих, всезнаючих очей. Усе було так, ніби Ерла тягнули до воріт пекла. Та Саймон не розіграв сцени, не зробив нічого, лише потиснув його вологу руку й посміхнувся, нервово граючись медальйоном, що хвалькувато висів у нього на шиї. Потім він пішов, просто ще одне обличчя в натовпі.

Коли Ерл повернувся додому, на холодній вулиці його чекали двоє чоловіків.

— Доброго вечора, містере Ерл, місіс Ерл. Симондс і Пітере із «Мірора». Цікаве було у вас зібрання. У нас є копія промови для преси, та нам потрібно ще трохи барв для наших читачів. Наприклад, як відреагувала публіка. Маєте що сказати про свою аудиторію, містере Ерл?

Ерл пірнув у дім, не кинувши і слова, потягнувши за собою дружину і грюкнувши по собі дверима. Крізь фіранку на вікні він дивився, як репортери знизали плечима і повернулися до машини-універсалу, припаркованої з іншого боку вулиці. Дістали книжку і термос і засіли на довгу ніч.

Розділ тридцять сьомий

Природа амбіцій у тому, що вони вимагають втрат.

Неділя, 21 листопада

Наступного ранку, коли Ерл на світанку визирнув у вікно, кореспонденти досі були там. Один спав, куняючи під насунутим на очі трілбі[47], другий гортав недільні газети. Ті мало були схожі на випуски минулого тижня. Виборча кампанія, яка зайшла була у глухий кут, зараз, разом зі вступом у гонку Уркгарта і катастрофою Маккензі, повернулася до життя.

Ба більше, опитувачам громадської думки вдалося послабити опір парламентарів. «Рахунок рівний!» — повідомляв «Обзервер», оголошуючи, що шістдесят відсотків партійців, яких вдалося вмовити озвучити свою думку, зараз рівномірно розподілилися між трьома головними кандидатами — Семюелом, Ерлом і Вултоном, а Уркгарт іде впритул позаду. Маккензі зник без сліду, як і маленький відрив, який до того був у Семюела.

Новини не принесли Ерлу жодної радості. Він провів безсонну ніч, міряючи кроками кімнату і парируючи питання своєї дружини, яка виявляла дедалі більше стурбованості. Він намагався віднайти спокій, та перед його внутрішнім зором стояло Саймонове обличчя. Присутність двох журналістів продовжувала мучити його. Скільки їм відомо? Чому вони сидять у нього на ґанку? Коли у листопадовому небі почали ширитися перші сірі й холодні промінчики світанку, Ерл почувався вичавленим. Більше не міг опиратися. Мусив дізнатися.

Пітере розштовхав Симондса, коли неголений Ерл, замотаний у шовковий халат, з’явився з вхідних дверей будинку і посунув до них.

— Завжди діє бездоганно,— сказав Пітере.— Як сир на мишу. Побачимо, що він має сказати, Альфе, увімкни той довбаний диктофон.

— Доброго ранку, містере Ерл,— вигукнув Пітере, коли Ерл наблизився.— Не стійте на холоді, сідайте до нас. Бажаєте чашечку кави?

— Чого вам треба? Чому ви за мною шпигуєте? — вимогливо запитав Ерл, ігноруючи пропозицію.

— Шпигуємо, містере Ерл? Не будьте смішним, нам просто