Читати книгу - "Воно"

ЧУДЕСНИЙ ГУМКО-ДРЮК. Коли він про нього розказував, було ясно, що думає він про нього саме так, великими літерами (а ймовірно, до того ж ще й неоновими). ЧУДЕСНИЙ ГУМКО-ДРЮК — то була березова гілка з приліпленим у нього на кінці чималим кавалком жувальної гумки. У вільний час цей Фредді (чи Френкі) походжав з ним по Деррі, зазираючи до риштаків і дренажних колодязів. Інколи він бачив гроші — пенні здебільшого, але подеколи й дайми чи навіть четвертаки (ці з якоїсь відомої лише йому причини він називав «набережними монстрами»). Побачивши гроші, Френкі-чи-Фредді з його ЧУДЕСНИМ ГУМКО-ДРЮКОМ брався до роботи. Тиць униз крізь решітку — і монета, вважай, напевне опинялася в його кишені.

До Бена доходили чутки про Френкі-чи-Фредді та його гумоклейкий дрючок задовго до того, як цей хлопець вигулькнув у центрі уваги, знайшовши тіло Вероніки Ґроґан. «Він справжній гидотник», — одного дня під час клубної години в школі повідомив Бенові хлопець на ім’я Річі Тозіер. Цей Тозіер був кощавим хлопчиком в окулярах. Бен подумав, що без них він, мабуть, бачить, точнісінько як той містер Маґу[236]; його збільшені очі плавали за товстими лінзами з виразом вічного здивування. А ще він мав великі передні зуби, за що дістав прізвисько Хвалькуватий Бобер[237]. Він учився в тому самому п’ятому класі, що й Френкі-чи-Фредді.

— Пхає цілісінькими днями свою ломаку в каналізацію, а потім, увечері, жує ту гумку з її кінця.

— Бігме, це ж гидко, — скрикнув Бен.

— Авшеш, пвавильно, кволику, — кивнув Тозіер і пішов геть.

Вважаючи, що знайшов якусь перуку, Френкі-чи-Фредді почав шурувати своїм ЧУДЕСНИМ ГУМКО-ДРЮКОМ крізь ґрати дренажного колодязя. Він подумав, що зможе її висушити і подарувати на день народження своїй матері або ще кудись притокмити. Через кілька хвилин тикання й штурхання, коли він уже був готовий покинути цю справу, з мутної води в забитому стоку спливло чиєсь лице, з прилиплим до білих щік листям і брудом у вибалушених очах.

Френкі-чи-Фредді з вереском помчав додому.

Вероніка Ґроґан навчалася у четвертому класі Церковної школи на Нейболт-стрит, яку утримували люди, котрих Бенова мати називала «христосиками-святошами». Дівчинку поховали в той день, коли їй мусило виповнитися десять років.

Після цього найнедавнішого жаху Арлін Генском одного вечора покликала Бена до вітальні й посадила поряд з собою на дивані. Взявши сина за руки, вона прискіпливо подивилася йому в очі. Бен дивився на неї, почуваючись трохи збентежено.

— Бене, — промовила нарешті мати, — ти дурень?

— Ні, матусю, — відповів Бен, почуваючись ще дужче збентеженим. Він не мав жодного уявлення, до чого тут ведеться. Він не міг пригадати, щоби бодай колись бачив свою маму такою поважною.

— Ні, — луною відгукнулась вона. — І я не вірю, що ти дурень.

Після цього вона запала в довгу мовчанку, дивлячись уже не на Бена, а задумливо крізь вікно. Бен на хвильку загадався, чи вона часом не забула зовсім про нього. Мати була все ще молодою жінкою — тільки тридцять два, — але виховувати самій хлопця… це позначилося на ній. Вона працювала сорок годин на тиждень на прядильно-ткацькій фабриці Старка в Ньюпорті, і після особливо багатих на пил і пух робочих днів інколи кашляла так довго і важко, що Бена це лякало. Такими ночами він довго лежав, дивлячись у темряву за вікном поряд з його ліжком, думаючи, що буде з ним, якщо мама помре. Тоді він стане сиротою, припускав Бен. Може стати дитиною на утриманні штату (він гадав, що це означає жити з фермерами, які примусять його працювати від світання до смеркання), або його можуть відправити до сирітського притулку в Бенгорі. Він намагався запевнити себе, що дурня це, переживати зараз про такі речі, але ці запевнення були абсолютно марними. І не лише за себе він переживав; за неї він переживав також. Вона була жорсткою жінкою, його мама, і в більшості випадків наполягала, щоб усе було по-її, але вона була доброю мамою. Він дуже-дуже її любив.

— Ти знаєш про ті вбивства, — промовила вона, знову нарешті дивлячись на нього.

Він кивнув.

— Спершу люди думали, що це… — вона завагалася на наступному слові, якого ніколи раніше не промовляла в присутності сина, але обставини були незвичайними і вона себе присилувала, — … злочини на сексуальному ґрунті. Можливо, так, а можливо, й ні. Можливо, все вже минулося, а можливо, й ні. Ніхто більше не може бути ні в чому впевненим, окрім того, що якийсь божевільний десь там полює на маленьких дітей. Ти мене розумієш, Бене?

Він кивнув.

— І ти розумієш, що я маю на увазі, коли кажу, що то могли бути злочини на сексуальному ґрунті?

Він не розумів — принаймні не зовсім, — але знову кивнув. Йому подумалося: якщо мати, окрім цієї справи, збирається поговорити з ним ще й про лелек і капусту, він помре від ніяковості.

— Я непокоюся за тебе, Бене. Я непокоюся, що не даю тобі всього, що належало б.

Бен посовався і не сказав нічого.

— Ти здебільшого сам-один. Гадаю, занадто. Ти…

— Мамо…

— Помовч, коли я з тобою говорю, — обірвала вона, і Бен замовк. — Ти мусиш бути обережним, Бенні. Надходить літо, і я не хочу зіпсувати тобі канікули, але ти мусиш бути обережним. Я хочу, щоб кожного дня на час вечері ти був уже вдома. О котрій годині ми вечеряємо?

— О шостій.

— Точно, як «Евершарпом»[238] писано! Отже, запам’ятай, що я тобі кажу: якщо я накриваю стіл та наливаю тобі молока, і не бачу, що Бен уже біля зливника миє руки, я відразу ж іду до телефону, дзвоню в поліцію і повідомляю, що ти пропав. Тобі це зрозуміло?

— Так, мамо.

— І ти віриш, що я зроблю саме так, як сказала?

— Так.

— Імовірно, виявиться, що я це зробила намарно, якщо мені взагалі доведеться таке робити. Я дещо знаю про хлопчачі звички. Я знаю, що вони бувають захоплені власними іграми і проектами під час літніх канікул — проводжають бджіл до їхніх вуликів, грають у м’яча або у «збий бляшанку»[239] чи ще у щось. Бачиш, я цілком ясно уявляю собі, що ви, хлопчаки, витіваєте.

Бен розважливо кивнув, при тім думаючи: якщо мама не знає, що він не має жодних друзів, тоді вона, либонь, і зблизька не знає нічого про його хлопчачі справи, хай там як їй здається. Але йому навіть уві сні не намарилося б сказати про це їй, навіть якби сновидіння тривало десять тисяч