Читати книгу - "Чотири сезони"

Дюссандер відпустив поруччя й нахилився вперед над крутими сходами підвалу, але Тод залишився нерухомим. Холод, що проймав до кісток, уже витоплювався з нього, а на зміну до щік прилинув рожевий потік злості та зніяковіння. І коли Дюссандер ухопив нову пляшку, Тод злостиво подумав, що в стариганя найсмердючіший підвал у цьому місті, хай навіть зі змащеною олією підлогою. Знизу штиняло так, наче там щось здохло.

— Отож, старий одразу ж виліз із ліжка. Що важить сон для старої людини? Дуже мало. Він сів за свій маленький письмовий стіл, думаючи, як хитромудро він вплутав хлопця у злочини, які той мечем тримав у нього ж над головою. Він сидів і думав про те, як важко працював хлопець, як несамовито вчився, щоб знову заробити пристойні оцінки. І як, коли вони знову стануть пристойними, старий йому вже не буде потрібен живим. А якщо старий сконає, хлопець стане вільним.

Він розвернувся, тримаючи пляшку «Прадавньої доби» за шийку.

— Я чув тебе, — мало не лагідно промовив він. — Із тої самої миті, як ти відштовхнув стілець і підвівся. Ти, хлопче, рухаєшся не так тихо, як думаєш. Поки що, принаймні.

Тод мовчав.

— Отож! — вигукнув Дюссандер, ступаючи знову в кухню й щільно причиняючи за собою двері підвалу. — Старий усе виклав на папері, nicht wahr! Записав усе, від першого до останнього слова. А коли нарешті скінчив, за вікнами вже народжувався світанок, а рука знемагала від артриту, verdammt[86] артриту, але вперше за багато тижнів він почувався добре. У безпеці. Він повернувся в ліжко і проспав до обіду. Якби поспав ще трохи довше, то проґавив би свій улюблений серіал — «Головна лікарня».

Дюссандер уже опустився в крісло-гойдалку. Сів, витяг потертого складаного ножика з жовтою ручкою зі слонової кості та заходився старанно відколупувати печатку, що вкривала шийку пляшки з бурбоном.

— Наступного дня старий вбрався у свій найліпший костюм і пішов у банк, де тримав свої невеличкі рахунки — чековий та депозитний. Там потеревенив із банківським службовцем, який зумів дати на всі запитання старого цілком задовільні відповіді. Старий орендував банківську скриньку. Службовець пояснив йому, що ключ буде в господаря і в банку. Щоб відчинити цю скриньку, знадобляться обидва ключі. І ніхто, крім старого, не зможе скористатися його ключем без підписаного й нотаріально завіреного дозволу власника. З одним винятком.

Дюссандер беззубо посміхнувся в біле, нерухоме обличчя Тода Боудена.

— Цей виняток зроблять у випадку смерті тримача скриньки, — сказав він. Не зводячи погляду з Тода, він посміхався. Поклав складаного ножа в кишеню халата, відкрутив ковпачок пляшки з бурбоном і хлюпнув собі в склянку нову порцію.

— І що тоді буде? — хрипко спитав Тодд.

— А тоді скриньку відкриють у присутності банківського службовця та представника податкової служби. Проведуть інвентаризацію вмісту. У цьому випадку знайдуть лише один документ на дванадцяти сторінках. Оподаткуванню не підлягає… але надзвичайно цікавий.

Тодові пальці поповзли назустріч один одному й щільно зімкнулися.

— Ти не можеш такого зробити, — приголомшеним, недовірливим тоном промовив він. То був тон людини, що спостерігає, як інша людина ходить по стелі. — Ти не можеш… не можеш такого зробити.

— Хлопчику мій, — лагідно сказав Дюссандер. — Я вже зробив.

— Але… я… ти… — Раптом звук його голосу переріс в агонізуюче виття. — Ти ж пеньок трухлявий! Ти що, не доганяєш, що з тебе порох уже сиплеться? Ти вмерти можеш! Будь-якої миті ласти склеїш!

Дюссандер підвівся. Підійшов до кухонної шафки й витяг із неї маленьку склянку. Колись у ній було желе. Довкола вінець танцювали мультяшні герої. Тод упізнав їх усіх — Фред і Вілма Флінстоуни, Барні та Бетті Рабл, Пеблз і Бам-Бам. З ними він виріс. Спостерігав, як Дюссандер мало не урочисто протирає склянку з-під желе кухонним рушником. Дивився, як Дюссандер ставить її перед ним. Споглядав, як Дюссандер наливає туди на палець бурбону.

— А це навіщо? — пробуркотів Тод. — Бухло для таких дешевих забулдиг, як ти.

— Підніми склянку, хлопче. Це особлива нагода. Сьогодні ти питимеш.

Тод зміряв його довгим поглядом, але склянку все-таки взяв. Дюссандер вишукано цокнувся з ним своєю дешевою склянкою.

— Я, хлопче, скажу тост. За довге життя! За довге життя для нас обох! Prosit[87]! — Одним махом він вихилив бурбон і розреготався. Він гойдався в кріслі вперед-назад, його ноги в гольфах стукалися об лінолеум, і Тод подумав, що ніколи ще Дюссандер не був таким схожим на стерв’ятника, стерв’ятника в халаті, бридезну тварюку — пожирача тухлятини.

— Ненавиджу тебе, — прошепотів він. І Дюссандер вдавився власним сміхом. Обличчя набрало темно-цегляної барви, а звук був такий, наче він кашляв, сміявся і захлинався, і все це одночасно. Перелякавшись не на жарт, Тод швидко скочив на ноги й плескав його по спині, поки кашель не вщух.

— Danke schön, — кивнув Дюссандер. — Пий свій напій. Тобі стане добре.

Тод випив. Смакувало наче дуже гидкі ліки від застуди. У животі одразу ж зайнявся вогонь.

— Неймовірно. І як можна цілий день цмулити це лайно? — Тод поставив склянку на стіл і здригнувся від огиди. — Ти мусиш це покинути. Кинь пити й курити.

— Твоя турбота про моє здоров’я дуже зворушлива. — У кишені халата зник складаний ніж, а звідти Дюссандер витяг пом’яту пачку сигарет. — Але я, хлопче, так само піклуюся про твій добробут. Мало не щодня я читаю в газеті про те, як велосипедистів збивають на небезпечних перехрестях машини. Ти мусиш відмовитися від цього. Ходи пішки. Чи на автобусі катайся, от як я.

— А може, підеш у сраку? — процідив Тод.

— Хлопчику мій, — Дюссандер долив собі бурбону й знову розсміявся. — Ми з тобою вже й так сидимо в сраці — один в одного. Хіба ти не знав?

Одного дня, через тиждень, Тод сидів на платформі для поштових вагонів у старому закинутому залізничному депо і жбурляв по одному камінцю коксовий дріб’язок на іржаві, порослі бур’янами рейки.

«А чому я, власне, не можу його прикінчити?»