Читати книгу - "Бляшаний барабан"

нехай набирають повні жмені землі й кидають її вниз; Оскар не хотів вилазити з ями, він хотів сидіти на вужчому кінці труни й барабанити, барабанити навіть під землею, якщо там узагалі можна барабанити, — доти, доки палички випадуть йому з рук, дерево — з-під паличок, поки матуся задля нього... поки він задля неї... поки всі, одне задля одного обернуться на тлін, поки плоть дістанеться землі і її мешканцям; навіть кісточками пальців Оскар залюбки барабанив би для ніжних хрящиків зародка — якби ж тільки можна було, якби ж тільки йому дозволили.

Але на вікові ніхто не сидів. Необтяжена труна погойдувалася попід в'язами та плакучими вербами на кладовищі в Брентау. Пістряві паламареві кури видзьобували серед могил черв'яків — сіяти не сіяли, а врожай збирали. Потім під березами. Я — позаду Мацерата, за руку з матінкою Тручинською, відразу за мною — моя бабця, її вели Ґреф і Ян; Вінцент Бронський попідручки з Гедвіґ, мала Марґа за руку зі Стефаном — перед Шефлєрами. Годинникар Лаубшад, старий добродій Гайландт, трубач Майн — щоправда, без своєї бляшанки й навіть досить тверезий.

Аж коли все завершилось і люди почали висловлювати співчуття, я вгледів Сиґізмунда Маркуса. Чорний і знічений, він приєднався до тих, хто подавав руку Мацератові, мені, бабці та Бронським і мав бажання щось пробурмотіти. Спершу я навіть не збагнув, чого від Маркуса зажадав Александер Шефлєр. Вони були ледве знайомі, якщо взагалі знали один одного. Зрештою до торговця іграшками підійшов і музикант Майн. Вони стояли за невисоким живоплотом із того зеленого зілля, яке, коли його розім'яти в пальцях, залишає сліди й гірке на смак. Пані Катер з донькою Зузі, що підросла надто швидко й стояла, затулившись носовою хустиною й шкірячи зуби, саме висловлювали Мацератові співчуття і не могли обійтися без того, щоб не погладити мене по голові. Голоси за живоплотом стали гучнішими, але зрозуміти їх було важко. Трубач Майн тицяв пальцем Маркусові в його чорний костюм, підштовхуючи його так перед собою, а тоді схопив крамаря попідруки ліворуч, Шефлєр — праворуч, і обидва, пильнуючи, щоб Маркус, який тепер задкував, не перечепився через якусь могилу, вивели його на центральну алею й показали, де ворота. Той, схоже, подякував за підказку й рушив до виходу, навіть циліндра надів і вже не озирався, хоч Майн і пекар дивилися йому вслід.

Ні Мацерат, ні матінка Тручинська не помітили, як я чкурнув і від них, і від тих, хто підходив висловити співчуття. Вдавши, буцімто йому приспічило, Оскар спершу позадкував повз гробокопа з його помічником, а відтак кинувся бігти, не шкодуючи плюща під ногами, дістався до в'язів і наздогнав Сиґізмунда Маркуса ще перед воротами.

— Оскарчику?! — здивувався Маркус. — Скажи на ласку, чого вони від Маркуса хочуть? Що він такого зробив, чим таке заслужив?

Я не знав, що зробив Маркус, я взяв його за спітнілу долоню, провів у розчахнуті куті ворота, і ми обидва, хоронитель моїх барабанів і я, барабанщик, можливо — його барабанщик, побачили перед собою Пришелепка Лео, що, як і ми, вірив у рай.

Маркус цього чоловіка знав, бо Пришелепка в місті знали всі. Я про нього чув, розповідали, що коли Лео ще вчився в семінарії, всі оті святі таїнства, конфесії, небеса, пекло, життя і смерть — весь світ одного сонячного дня довів сіромаху до такого божевілля, що його уявлення про цей світ стало хоч і божевільним, зате цілком завершеним.

Пришелепко Лео промишляв тим, що після кожного похорону — а він знав про всі панахиди — очікував жалобну процесію в чорному, лиснючому бахматому костюмі й білих рукавичках. Ми з Маркусом зметикували, що до цих кутих кладовищенських воріт Лео привів, сказати б, професійний обов'язок, і тепер він стояв, закотивши світлі водяві очі й ненастанно пускаючи слину назустріч процесії, а його білі рукавички були самим втіленням співчуття.

Середина травня, безхмарний сонячний день. На живоплотах і деревах повсідалися пташки. Кудахкають кури, символізуючи своїми яйцями і тим, що в них, безсмертя. У повітрі дзижчить і гуде. На свіжій зелені — жодної пилинки. Пришелепко Лео, тримаючи свого пошарпаного циліндра лівою рукою в рукавичці, легко, ніби пританцьовуючи, бо справді був не без іскри Божої, ступив назустріч нам із Маркусом, простяг розчепірену п'ятірню в просяклій пліснявою рукавичці й, мовби похитуючись од вітру, хоч на деревах не ворушився жодний листочок, СПИНИВСЯ перед нами — голова схилена набік, щось собі мурмоче, з рота звисає цівка слини, — поки Маркус, спершу вагаючись, потім рішуче поклав свою голу долоню в його чіпку рукавичку.

— Який гарний день! Тепер вона вже там, де все таке дешеве... А хіба ви не бачили Господа? Habemus ad Dominum. Щойно пройшов повз нас, поспішав. Амінь.

Ми й собі сказали «амінь», Маркус погодився з Лео, що день справді-таки гарний, і збрехав, що також бачив Господа.

За спиною в себе ми почули гомін: то від могили поверталися ті, що поприходили на похорон. Маркус вивільнив свою долоню з рукавички Лео, встиг іще тицьнути йому чайові, кинув на мене свій, Маркусів, погляд і заквапився, мов зацькований, до таксі, що чекало на нього перед брентауською поштою.

Я ще дивився вслід хмарці куряви, за якою сховався, від'їжджаючи, Маркус, коли матінка Тручинська вже знов схопила мене за руку. Вони надходили гуртами й гурточками. Пришелепко Лео висловлював усім своє співчуття, звернув увагу жалобного товариства на те, який гарний видався день, у кожного цікавився, чи бачив він або вона Господа, й у відповідь, як завжди, одержував більші чи менші чайові або й узагалі нічого не одержував. Мацерат з Яном Бронським заплатили носіям, гробокопам, служці і його велебності Вінке, який, збентежено зітхнувши, дав Пришелепкові Лео поцілувати свою руку, а тоді почав тою цілованою рукою посилати благословення жалобному товариству, що вже розходилось.

А ми — моя бабця, її брат Вінцент, Бронські з дітьми, Ґреф без дружини, а також Гретхен Шефлєр — посідали на дві підводи, застелені простою рядниною. Нас повезли до Бісау-Аббау на поминки — повз шинок «Золотий кухоль», лісом, а тоді через польський кордон, що був зовсім близько.

Садиба Вінцента Бронського стояла в ярку. Перед дворищем росли тополі — щоб у будівлі не вдарила блискавка. Браму до клуні скинули із завіс, поклали на дерев'яні козли й застелили скатерками. Із сусідніх дворів надійшли ще люди. Їли довгенько. Той наш стіл стояв на вході до клуні. Ґретхен Шефлєр тримала мене