Читати книгу - "Зворотний бік сутіні"

Завертілося, загуло у голові. Небо, яке вбирали її очі, раптом стало зникати, бо вона враз сама зробилася тим небом. Руки зі жменями сонця стали легкими та невагомими.

Відірвалася від землі, замахала руками-крилами, летіла. Вона дивилася на ліс згори. Він почорнів і змалів від болю. Велика його частина була затоплена, частина спалена, частина заморожена. А в їхній бік тягнулися дві кістляві руки, які в шаленому смерчі все знищували, танцюючи якийсь дурний скажений танець.

І заспівала Птаха голосно, кружляючи в небі, славлячи землю Невридії, бо та подарувала їй крила, просячи у Сварога для цієї землі благословення й опіки. І з очей полилися сльози, сльози радості, сльози горя, розчарування та віри. І сльози ті пролилися щедрим дощем на віття дуба, впали на його кору, просочилися в коріння. Спустилася обережно долі, і тільки-но ноги торкнулися землі, та затремтіла.

Далі все робила майже інстинктивно. Торкнулася мокрою від сліз щокою стовбура старого дуба, обвила його крилами, притулилася губами, зашепотіла:

— Батьку Шуме, прокинься. Порятуй своїх дітей нерозумних. Птаха Слава-Магура, Перуниця, оберігачка доблесті воїв, велить-просить тебе не спати.

І враз усе довкола завмерло. Птаха відбігла на безпечну віддаль від дуба. Застигла. Ніби час зупинився. Ані шуму з боку темного війська вітрів, ані з боку стихій, ані пташиного ґвалту чи бджолиного бурмотіння, який на цій галявині щедро присутній. А потім земля під ногами важко видихнула… І…

Дуб-Шум прокинувся. Він впізнав її, він впізнав Перуна… Коріння дуба заворушилося, ожило. Заскрипіло, заметушилося все довкола. І за якусь мить під самим стовбуром, на місці, де щойно густо ріс мох, утворився широкий просторий лаз на людський зріст.

Птаха увійшла першою, слідом ускочив Перун. Ледве встиг, бо лаз миттєво замкнувся.

10. Донька

Сонце перекотило за полудень, а його вітри досі не принесли жаданої новини. Втікачів не знайшли. Стрибог нервово мугикав щось собі під ніс та набурмосено роззирався довкола. Частина пралісу затоплена, частину з’їла пожежа, багато дерев повалено, поламано, частина болота просто не витримала стужі й стояла вимерзла та німа. Не співали птахи, не видно було й комашні. Тільки несамовите завивання вітрів долітало з боку залишків старого лісу.

— І? — питально дивився на Стрибога сірий брат.

— Що «і»? — Стрибог нервово сіпнувся, трохи розгублено розглядаючи ліс.

— І де це твої неперевершені нишпорки запропали? Це не голку в скирті сіна шукати. Це люди! Взагалі-то, друже, свою частину нашого спільного задуму я чемно виконав, дозволив тобі у старому світі неврів застосувати заборонені сили безсмертних. Чекаю від тебе віддачі, — сірий говорив беземоційно, але й безапеляційно.

— Слухай, сірий чоловіче! Я пропоную застосувати сильний хід, якщо цих двох голубків не знайдемо. Стовідсоткова перемога гарантована! — Очі Стрибога божевільно зблиснули.

Сірого аж пересмикнуло від почутого, та він ідеально володів собою. Бо хутко запхав досередини невдоволення.

— Ну, — Сірий Брат старався намалювати на обличчі щось схоже на посмішку, — і що геній великого Стрибога нам пропонує цього разу? Старий як світ сценарій — знищити усіх. Га? Чи я помиляюся?

— А шо? Це безпрограшно. Взяти та повністю знищити цей світ — і крапка. Маючи твій дозвіл, це легко робиться. Усе тут таке хлипке… Відразу декількох проблем позбудемося.

— Не можна. — Сірий говорив категорично. — Цей світ дуже важливий для всіх. І школа перевертництва тут найкраща. Точніше, єдина й унікальна.

— Ох, — Стрибог сердито вишкірився. — Та кому вона потрібна, та школа?

— Та не скажи, — спокійно відповідав сірий. — Ще як потрібна! От навіть твоїй доні Мальві. Усі без винятку безсмертні мають її відбути. До того ж, Стрибоже, сину Морока, чи ти упевнений, що, знищуючи цей світ, а відповідно руйнуючи закляття Місяцівни, ти не вивільнив би сили Птаха та Перуна? І що тоді? Збіглися б усі — і твої, і чужі. І в теплій такій компанії тебе б і порішили. А Птаха з Перуном зажили би разом — у мирі, злагоді та благодаті. Ти цього хочеш?

— Тьху, — сердито сплюнув Стрибог.

— Не плюй на землю, темний боже! Землю потрібно шанувати, а не паплюжити. Вона нічим перед тобою не завинила. То плюється, то підривати все зібрався. Не Бог, а розбійник якийсь.

Стрибог не знайшов, що відповісти, він мовчки дивився в той бік, звідки мали повернутися його посланці. Сірий тим часом став на коліна, вперся руками в землю, приклав вухо до неї, зашептав щось нечутно на прамові і… Земля застогнала, вона говорила, вона відповідала.

Стрибог теж почув той стогін, а разом з ним і слова вітровію, які звучали тільки йому одному знаною мовою. Стриж і Зефір віднайшли втікачів, дорога до них була вільною, і вони з сірим братом могли легко туди дістатися.

— Сірий брате, втікачі знайшлися, вони зараз у пастці, — майже урочисто вигукнув Стрибог.

Сірий підвівся з колін.

— Я знаю. Земля також прокинулася. До неї звернувся сам Шум.

— Шум? Ліс тобто? Тю! — Стрибог насмішливо дивився на сірого. — Тут усе горить, вода закипає в болоті, звірина в лісі від стужі гине, а ти мені про якогось Шума торочиш. Теж мені визначна подія!

Сірий сумно захитав головою. Стрибог не перестав його дивувати. Наче вже не теперішній безсмертний, а дурниці меле.

— Стрибоже, ти впевнений, що ти син Морока? — навіть сірого, здається, можна було вивести з рівноваги. — Верзеш казна-що. Невже не пригадуєш? У світі неврів існує два Шума — Зелений Шум і Батько Шум, батько і Зеленого Шума теж. А Батько Шум, дорогезний мій друже, — це тобі не добрий і довірливий перевертень Мирослад і не блазень Оракул. Він нам Птаху та Перуна просто так не віддасть. Як я цього не врахував? Думав, старий досі міцно спить у своєму старому болоті. Лишень велика сила та міць можуть його розбудити.

— Ану припини мене обзивати! — обурився невпевнено Стрибог. — Та все я знаю про твого Шума, тобто Батька, якщо хочеш точно, Батька Шума. І що? Він лишень дерево. А дерево добре горить. Дерево можна зламати, можна вирвати з корінням. Можна заморозити. Вибирай, що з дубом зробити? Бо це вже перебір, друже: і неврів не чіпай, і землю шануй, тепер от дуба тобі