Читати книгу - "Пісня Сюзанни. Темна вежа VI"

— Я тобі розповідала, що, коли відступив Прим, істот невидимого світу залишили напризволяще. Більшість їх загинула, як гинуть викинуті на берег риби і морські тварини, полишені задихатися на чужорідному їм повітрі. Але завжди знайдуться ті, що адаптуються, і я якраз одна з тих нещасливців. Блукала я туди-сюди, та щойно зустрічала десь нічийого чоловіка, я кожного разу набирала форми, яку ти зараз бачиш.

На вулиці красуня зробила розворот навшпиньках, немов модель на подіумі (котра чомусь забула одягнути паризьку сукенку, яку мусила демонструвати), шовковисто-легко спружинили її гарні сідниці, на мить утворивши серповидні западинки. Зафіксувавши погляд очей з-під рівно підстриженого чубчика десь на далекому обрії, вона рушила назад, волосся колихалося, обмахуючи її вуха, що не потребували інших прикрас.

— Коли мені траплявся хтось із членом, я його трахала, — сказала Мія. — Оце і все, що я мала спільного з тим первісним демоном, котрий спершу хотів злягтися з твоїм домінантом, а тоді злігся з твоїм діном, гадаю, звідси походить і моя брехня. А твій дін удовольняє непогано.

В останніх її словах, промовлених трохи хриплуватим голосом, відчувалась хіть.

Захована в Сюзанні Детта зраділа сексуальній темі. Захована в Сюзанні Детта вишкірилась у гидотній усмішці порозуміння.

— Я їх трахала, а якщо вони не могли звільнитися, я затрахувала їх насмерть. — Вона просто повідомляла факти: — Після Гранд-Кулі ми поїхали до Йосеміті.[86] — Сюзанно, ти передаси дещо від мене своєму діну? Якщо знову його побачиш?

— Авжеж, безумовно.

— Він знав колись одного чоловіка, поганого чоловіка, на ім’я Амос Діпейп, брата Роя Діпейпа, котрий тусувався з Елдредом Джонасом у Меджисі. Твій дін уважає, ніби Амос Діпейп помер від укусу змії, і з якогось погляду це правда… але тією змією була я.

Сюзанна нічого на це не сказала.

— Я трахала їх не заради сексу, я трахала їх не для того, щоб убити, хоча мені було все одно, коли вони помирали і їхні члени знічувалися, мов танучі бурульки, й випадали з мене. Правду кажучи, я сама не знала, навіщо я їх трахаю, поки не прийшла сюди, до Федіка. У ті старі часи тут були ще люди — чоловіки й жінки; Червона Смерть сюди ще не з’явилася, ну розумієш. Було провалля у землі за містом, але міст над ним стояв міцний і надійний. Місцевий люд був упертим, непоступливим, навіть коли пішов поголос, що в замку Дискордія з'явилися привиди. Все ще ходили поїзди, хоча нерегулярно…

— А діти? — спитала Сюзанна. — Двійнята? — Вона запнулася. — Вовки?

— Та ні, все це почалося на кілька десятків століть пізніше. Або й ще пізніше. Та ти слухай: тут, у Федіку, жила одна пара, і вони мали дитину. Ти гадки не маєш, Сюзанно з Нью-Йорка, якеце було рідкісне чудо у ті часи, коли більшість людей були стерильні, незгірш за первісних демонів, а хто ще не безплідні, так ті народжували хіба що якихось загальмованих мутантів або монстрів таких жахливих, що їх убивали власні ж батьки, щойно вони з’являлись на світ. Здебільшого вони й самі народжувалися мертвими. Але було те дитя!

Вона сплеснула долонями. Очі її сяяли.

— Воно було кругленьке, рожеве, бездоганне, окрім єдиної родимки, досконале, і, лише раз його побачивши, я вже знала своє призначення. Я трахалася не через любов до сексу, не тому, що під час злягання ставала майже справжньою смертною жінкою, і не заради того, щоб довести до смерті більшість моїх партнерів, а тільки щоб і собі мати таке дитя. Як їхній Майкл.

Нахиливши голову, вона продовжила.

— Знаєш, я могла б його забрати собі. Підкотилася б до чоловіка, трахала б його до втрати ним глузду, а тоді шепнула б йому на вухо, що мусить убити свою хазяєчку. А коли вона відійшла б на галявину в кінці шляху, я б затрахала його на смерть і дитя — те гарненьке, рожеве, крихітне дитя — стало б моїм. Розумієш?

— Так, — сказала Сюзанна. Її трохи нудило. Посеред вулиці, прямо перед ними, примарна жінка зробила черговий оберт і рушила в зворотному напрямку. Віддалік робот-закликайло видавав свій безкінечний йодль: «Дівчатка, дівчатка, дівчатка! Є живі цяці, а є кіберки, та нема між ними різниці, ви її не помітите!»

— Я зробила відкриття: виявилось, що я не можу наблизитися до них, — сказала Мія. — Це було так, ніби їх захищало якесь магічне коло. Гадаю, його створювало дитя. А потім прийшла пошесть. Червона Смерть. Люди казали, що хтось щось відкрив у замку, якийсь глек з чимось демонічним, що мусив би залишатися запечатаним вічно. Інші казали, що пошесть вийшла з провалля — вони називали його Дупою Диявола. Хай там як, а то був кінець життю у Федіку, життю край Дискордії. Багато хто поїхав звідси геть возами, а хто й пішки пішов. Дитятко Майкл і його батьки залишилися, сподіваючись на потяг. День за днем я чекала, що вони захворіють — з’являться червоні плями в дитини, на її милих щічках, на пухкеньких ручках, — але нічого не траплялось; вони, всі троє, залишалися здоровими. Либонь, їх справді оточувало магічне коло. Гадаю, воно їх насправді захищало. І потяг врешті прийшов. Патрисія. Моно. Розумієш…

— Так, — відгукнулась Сюзанна.

Вона все знала, що їй було треба, про монорейкову компаньйонку Блейна. За непам’ятних часів її маршрут міг пролягати як до Лада, так і сюди.

— Атож. Вони сіли в потяг. А я дивилася зі станційної платформи, витираючи невидимі сльози, скрикуючи в невидимому плачі. Вони сіли разом зі своїм любим малям… правда, тоді йому вже було три або й чотири рочки, він вже ходив і балакав. І поїхали. Сюзанно, я хотіла поїхати разом з ними, та не змогла. Я залишилась арештанткою тут. Розуміючи, що стала нею через мої наміри.

Сюзанна здивувалася цим словам, але від коментарів утрималась.

— Минули роки, десятиліття й століття. У Федіку залишалися лише роботи та людські тіла, не поховані після Червоної Смерті, що ставали скелетами, а потім розсипалися на порох. А потім знову сюди прийшли люди, але я не ризикувала наближатися до них, бо то були його люди. Отого люди.

— Багряного Короля?

— Атож, такі, з дірами в головах, що безупинно кровоточать. Вони пішли туди. — Мія махнула рукою в бік Федікського Доґана 16 Експериментальної станції Дуги. — І невдовзі знову почали робити їхні прокляті машини, ніби вони так і вірили в те, що машинами можна утримати світ. Та ні, розумієш, не утримання світу їх цікавило! Ні й ні, зовсім ні.