Читати книгу - "Лють"

— Усе буде добре, — заспокоїв його Вілл, знаючи, що ці слова нічого не означають, але він відчував, що мусить їх вимовити.

— Ходімо. — Седрик узяв його за руку і потягнув у під’їзд.

Вілл пішов угору за хлопчиком трьома сходовими маршами. На черговому майданчику він уже хотів спитати Седрика, куди вони йдуть, та потім побачив, що у відчинених дверях квартири стоїть стара жінка.

На ній була вилиняла фіолетова домашня сукня і такого самого кольору шкарпетки, що сповзли до розпухлих щиколоток. Волосся вона мала розкуйовджене, однією рукою спиралася на ціпок, в іншій тримала радіотелефон. На носі у бабусі були окуляри в чорній пластмасовій оправі. Чоло прорізали зморшки — вона насупилася.

— Седрику, — сказала вона, і її грудний голос розлігся довгим коридором. — Чого це ти з цим чоловіком?

— Ба, він, це, коп. Він допоможе.

— Він коп, без «це», — мов шкільна вчителька, виправила його бабуся. — І я в цьому дуже сумніваюся.

Однією рукою Вілл досі тримав за руку Седрика, та іншою сягнув у кишеню й витяг посвідчення з жетоном. Ступив на крок уперед, щоб показати його старенькій.

— Седрик сказав мені, що ваша внучка зникла.

Жінка уважно роздивилася жетон і посвідчення під ним.

— Ви не дуже схожі на копа.

— Так, — визнав Вілл, ховаючи посвідчення в кишеню. — Я намагаюся навчитися сприймати це як комплімент.

— Седрику, — різко сказала жінка. — Іди до себе в кімнату і прибери там.

— Але, ба… — Малий замовк, бо бабуся так на нього подивилася, що довелося чимдуж тікати.

Старенька прочинила двері ширше, і Вілл побачив, що її квартира була точнісінькою копією помешкання Аліші Монро. Диван слугував ліжком, на краю лежали охайно згорнуті подушка, простирадло і ковдра. По боках дивана стояли два м’які крісла, прикриті накидками, щоб приховати сліди старості. На кухні було чисто, проте захаращено: на сітці сушилися тарілки, у кутку стояла сушка для білизни, на якій висіло кілька пар трусів. Двері у ванну були відчинені, а в спальню — зачинені, на них зовні висів великий плакат зі зображенням Губки Боба Квадратні Штани.

— Я Елінор Еллісон, — назвалася жінка і пошкутильгала до крісла біля вікна. — Ви, мабуть, хочете сісти?

Вілл піймав себе на тому, що з широко роззявленим ротом роздивляється навколо. Скрізь були книжки — деякі стояли у хитких на вигляд етажерках, що, здавалося, от-от перевернуться, інші акуратними стосами поскладали на підлозі.

— Вас дивує, що чорношкіра вміє читати?

— Ні, я лише…

— Ви самі любите читати?

— Так, — відповів Вілл і подумав, що це лише частково брехня.

На кожні три прослухані аудіокнижки він примушував себе прочитати щонайменше одну книжку повністю. Це завдання робило його нещасним і розтягувалося на тижні, проте він примушував себе, щоб довести, що він на це здатен.

Елінор уважно дивилася на нього, і Вілл спробував реабілітуватися.

— Ви були вчителькою? — висловив він припущення.

— Історії.

Вона поставила ціпок близько від ноги й підняла ступню на ослінчик перед кріслом. Він побачив, що її щиколотки перев’язані еластичними бинтами.

— Артрит, — пояснила жінка. — У мене він з вісімнадцяти років.

— Співчуваю.

— Ви ж не винні. — Вона показала йому на крісло навпроти, але він не сів. — Містере Тренте, скажіть мені таку річ. Відколи це спеціальний агент Бюро розслідувань Джорджії переймається зниклими чорношкірими дівчатками?

Тепер її поведінка дратувала його.

— Білі сьогодні не зникали, тому ми тягнули жереб.

Бабуся гостро на нього поглянула.

— Молодий чоловіче, не думайте, що ви такий дотепник.

— Не дотепник, але й не расист.

Кілька секунд вона дивилася на нього впритул, потім кивнула, неначе склала про нього свою думку.

— Ой, заради Бога, сідайте вже.

Вілл зробив те, про що його просили, і миттєво потонув у старому кріслі — його коліна опинилися майже на рівні вух.

Він спробував перейти до справи.

— Мені подзвонив Седрик.

— А звідки ви його знаєте?

— Ми познайомилися сьогодні вранці. Я приїжджав сюди з детективом з поліційного управління Атланти. Ми розслідуємо смерть молодої жінки, яка жила нагорі.

— Молодої жінки? — луною повторила бабця. — Та їй сорок років було.

Те саме Віллу казав під час розтину Піт Генсон, проте почуті тепер від цієї старенької слова наче набули особливого забарвлення. Аліша Монро була щонайменше на двадцять п’ять років старша за інших жертв. Що змусило вбивцю відхилитися від звичної цільової групи?

— А чому ДжБР зацікавилося смертю проститутки-наркоманки?

— Я працюю в підрозділі, який у разі потреби звертається по допомогу до місцевих правоохоронців.

— Це дуже хороша відповідь, юначе, проте ви не відповіли на моє запитання.

— Ваша правда, — погодився він. — Скажіть, коли ви зрозуміли, що Джезмін зникла.

Вона пильно й незмигно дивилася на нього, стиснувши губи. Він зусиллям волі не відвів погляду і подумав: якою, цікаво, вона була в класі? Чи була вона з тих учительок, які садили нетямущих дітей на задні парти, чи витягала б його за вухо на передній ряд і кричала б за те, що не знає відповіді на запитання, написане на дошці.

— Добре, — вирішила Елінор. — Я думала, що Джезмін у себе в кімнаті, виконує домашнє завдання. А коли покликала її вечеряти, вона не вийшла. Я зайшла в кімнату, а її там не було.

— О котрій годині це сталося?

— Близько п’ятої.

Вілл глянув на свій годинник, але час йому підказав цифровий годинник на телевізорі.

— Отже, як вам відомо, її вже п’ять годин не було вдома?

— Ви скажете мені, щоб я зачекала ще добу, і лише тоді це стане серйозно?

— Місіс Еллісон, я не їхав би сюди, щоб сказати вам це. Просто подзвонив би по телефону.

— Ви думаєте, що це ще одна чорношкіра дівчинка, яка втекла з чоловіком, але кажу вам, я знаю цю дівчину.

— Сьогодні її не було в школі, — нагадав Вілл.

Старенька опустила погляд. Вілл побачив, що її руки, складені на колінах, більше схожі на пазуристі лапи. Артрит перетворив їх на непридатні для користування грудомахи.

— Її вигнали з уроків за те, що нагрубіянила вчителю.

— Седрика теж?

— Ми трохи відхилилися від теми, — відзначила вона, але продовжила: — Мені вже важко пересуватися, особливо після того, як у мене забрали «Вайокс»[33]. Їхня мати більш ніж половину Седрикового життя провела в тюрмі. Вона героїнова наркоманка, так само як Аліша Монро. Єдина різниця в тому, що мою Ґлорію на цьому піймали.

Вілл вирішив вчинити мудро і не перебивати.

— Я була дуже сувора з Ґлорією. Не спала по ночах, коли вона